То була мука смертельна. Холод ранку примушував його трястися, як у пропасниці; він дзвонив зубами, боявся, що впаде — і більше не встане. Шукав і не знаходив місця на лаві; він заснув би на ній, навіть ризикуючи тим, що його збудить поліціянт.
Фльоранові пожовкло в очах, і він притулився спиною до дерева, заплющивши очі. У вухах шуміло. Сирова морква, що її він з'їв, майже не жувавши, завдавала йому жорстокої різанини в животі, а випита склянка пуншу кинулася в голову. Він сп'янів од злиднів, утоми, голоду. Під грудьми йому знов почало страшенно пекти; часом він притискав до цього місця обидві руки, наче хотів заткати отвір, відкіля, як йому здавалось, виходило з нього все життя. Пішохід під ним хилитався. Його страждання були такі нестерпучі, що він знов хотів затамувати їх ходінням. Фльоран пішов просто перед себе, знову потрапив у море городини — і там загубився.
Він обрав вузьку стежку, повернув на іншу, мусів знову вернутись, але помилився в напрямку й опинився поміж зеленню. Деякі купи були такі високі, що люди ходили немов між двома стінами із в'язок та пучків. Голови перехожих тільки трошки вистромлялися з-за них; вони миготіли, як чорна або біла пляма, залежно від того, що було на них надягнено, а великі кошики, що гойдались на головах носіїв, подібні були до човнів, які пропливали озером, зарослим очеретами. Перед Фльораном раз-у-раз ставали різні перешкоди: то носії, які стояли, навантажуючи себе, то перекупки, що сперечалися грубими голосами; його ноги підсковзувалися в товстім шарі покидьків від городини та овочини, що вкривали брук. Він задихався від гострих пахощів розчавленого листя. Зовсім ошалілий Фльоран нарешті зупинився, пасивно відчуваючи штовханці одних, лайку других; він був наче нежива річ, яку тріпали й крутили хвилі цього морського припливу.
Сердега зовсім занепав духом. Він готовий був простягати руку. Власна дурна пиха минулої ночі дратувала його. Якби він прийняв милостиню від мадам Франсуа, якби не злякався, як дурень, Кльода, то не
