на суді… Це ж нечувана річ, дійти того, щоб нишпорити по дитячих зшитках! Дурний прокурор розвів цілу рацію: пошана до незайманого дитинства — з одного боку, виховання демагогів — з другого… Я аж захворів.
І справді, Кльод нервово тремтів, наїживши плечі у своїм зеленім пальті.
— Лагідний хлопець, просто, як дівчина — казав він знов. — Вірте слову, він аж зомлів, побачивши, як кололи голубів… Я сміявся від жалю, коли побачив його між двома жандарами. Ну, тепер уже більше не побачимося, вже на цей раз він там і залишиться.
— Треба було мене послухати, — казала городниця по недовгій мовчанці, — переїхати до Нантеру та й жити там з моїми курами та кролями… Я, чуєте, його дуже любила, бо він же такий добрящий. Жили б собі і лиха б не знали… Горе та й годі… Та треба, мосьє Кльод, терпіти! Приходьте, я чекатиму на вас цими днями до себе на яєшню.
На очах її були сльози. Проте, вона встала, як мужня жінка, що твердо терпить горе, і промовила:
— Ось тітка Шантмес іде ріпу купувати. І завжди вона весела — ця гладуха Шантмес…
Кльод відійшов, пішов знову тинятися базаром. День білим снопом сходив на обрії. Сонце підбилося до рівня дахів і розсипало золоте проміння, торкалося золотими струмками бруку. І Кльод відчув, як веселість прокидається під дзвінким склепінням Нового Ринку, у кварталі, повнім наїдків. То була мов радість видужування, приємна метушня людей, які почувають, що з них, нарешті, звалилася непотрібна вага, що тисла їм на черево. Він побачив Сар'єту із золотим годинником; вона щось наспівувала серед своїх сливок та суниць, шарпаючи за маленькі вусики мосьє Жюля, одягненого в оксамитовий піджачок. Мадам Лекер та мадемуазель Саже походжали вздовж критого переходу; вже не такі жовті, майже рум'яні, вони посміхалися, мов добрі приятельки, що тішаться з приводу вдалого жарту. В рибнім павільйоні стара Меґюден, що знову взялася торгувати, плескала своєю рибою, з усіма лаялася, чіп-
