тухом, стримуючи плач, щоб вислухати жінку, а потім іще голосніш лементуючи. Він машинально занурив пальці в купу начинки для ковбас, що лежала на дошці, й робив у ній ямки, переминав її в пальцях.
— Пам'ятаєш, як ти себе погано почував? — казала Ліза. — Все через те, що були порушені наші звички. Я дуже турбувалася, та не хотіла тобі казати. Я добре бачила, що тобі було погано.
— Правда? — пробуркотів ковбасник, припинивши на хвилину плач.
— І торгівля наша цього року погано йшла. Наче недоля якась… Ну, не плач, ти побачиш, як усе буде гаразд. А ти повинен берегти себе для мене й для нашої дочки. Ти ж повинен подбати за нас.
Кеню вже не так завзято місив начинку. Він хвилювався, але тепер це хвилювання походило з ніжного зворушення, що вже викликало тінь усмішки на його сумне обличчя. Ліза відчула, що перемогла. Вона мерщій закликала Поліну, що гралася в магазині, посадила її батькові на коліна й сказала:
— Поліно, правда, твій тато повинен бути хороший? Попроси його лагідненько не завдавати нам більше смутку.
Дівчинка лагідненько попросила. Вони поглядали одне на одного, обнявшись усі троє, такі гладкі, що аж вилізали із своєї одежі. Вони вже видужували після цілого року недуги, що тепер минулась. Батьки та дитина посміхались одне одному своїми широкими круглими лицями. А Ліза примовляла:
— Та ж, власне кажучи, нас на світі тільки троє, мій товстунчику, тільки троє.
За два місяці Фльорана знову засудили на заслання. З приводу цієї події зчинився великий галас. Газети жадібно кидалися на найменші подробиці. Вміщали портрети засуджених, фотографії прапорців та шарфів, пляни місцевости, де збиралася небезпечна банда. Протягом двох тижнів тільки й розмови було по всьому Парижу, що за змову Нового Ринку. Поліція сповіщала чимраз жахливіші подробиці; нарешті почали говорити, що було підкладено міни під увесь Монмартр-
