завдати йому несподіваного вдару. Жінка вичекала, доки вони залишилися вдвох у кухні, бо знала, що чоловік любить бувати в кухні і що тут він менше плакатиме. Вона обережно, як мати, розпочала розмову. Та коли Кеню довідався про все, він звалився на дошку, де рубали м'ясо, і заревів, як теля.
— Бідний мій товстунчику, не журися так, ти собі зашкодиш, — сказала Ліза, обіймаючи чоловіка.
Здавалося, він виплаче собі очі в її білий фартух; інертна маса його товстого тіла здригалася від жалю. Він наче розмок, розтопився в сльозах. Коли ковбасник годен був вимовити слово, він пробелькотів:
— Ні, ти уявити собі не можеш, який Фльоран був до мене добрий, коли ми жили на вулиці Ройє-Коляр. Він сам і хату замітав, і обідати варив… Він мене кохав, як рідну дитину, розумієш? Повертався додому, ввесь у болоті, такий зморений, що не годен був ворухнутися… А я був ситий, сидів удома, в теплі… А тепер стратять його.
Ліза почала гаряче заперечувати, що Фльорана не стратять. Та її чоловік похитував головою, промовляючи:
— Та що з того. Я не досить любив його. Тепер я можу тобі правду сказати. Я погано ставився до нього, вагався, не хотів віддавати половину спадщини…
— Та ж я разів із десять пропонувала йому ці гроші, — скрикнула жінка, — нам немає за що винуватити себе.
— Та я знаю, ти добра, ти б йому все віддала, за тебе годі й казати… А мене це обходило, як ти собі хочеш! Я завжди буду мучитися думкою, що коли б поділився з ним, він би не кінчив так погано… Моя провина, це я його зрадив.
Ліза ще ніжніш його потішала, казала, що не треба вигадувати на себе хто й знащо. Вона навіть пожалувала Фльорана, дарма, що він був дуже винен. А якби в нього на руках були гроші, він наробив би ще гірших дурниць. Потрохи ковбасниця дала зрозуміти, що це не могло інакше скінчитися, що всі тепер зідхнуть вільніш. Кеню ще плакав, витираючи лице своїм фар-
