був загороджений барикадами жовтогарячих гарбузів, що лежали у два ряди, випинаючи свої грубі черева, надмірно роздуті. А червоножовта політура кошиків з цибулею, криваво-червоні купи помідорів, жовтавий відблиск огірків, темнофіялкова барва синіх баклажанів спалахували там і тут ясним полум'ям, у той час, як велика чорна ріпа, наче жалібна пелена, залишала чорні діри серед хвилястого розкошування ранку.
Кльод аж у долоні плескав від такого видовища. Він казав, що «ця паскудна городина» ексцентрична, навіжена, пишна, і запевняв, що вона не мертва: зірвана напередодні вона чекає другого дня, доки сонце зійде, щоб попрощатися з ним на бруку торговиці. Кльод бачив, як ця городина жила, як розкривала своє листя, мов її корінню було ще спокійно й тепло в угноєній землі. Кльод казав, що чує тут передсмертний крик усіх городів паризьких околиць.
Тим часом юрба білих чепців, чорних юпок, синіх блюз заливала вузькі стежки поміж купами зелені. То був цілий галасливий похід. Великі кошики носіїв важко просувались над людськими головами. Усякі перекупки, торговці «чотирьох діб року»[1], продавці овочів, поспішаючи, купували товар. Видко було військових та черниць, що згрудились навколо гір капусти, а кухарі з шкіл вичікували й винюхували, шукаючи, де б краще купити. А вози все вивантажувались; візки вивалювали свою вантагу на землю, мов каміння для бруку, додаючи до попередніх нову хвилю, що вдарялась тепер до протилежного пішоходу. А з вулиці Пон-Неф валки возів усе прибували та прибували.
— А це таки страх як гарно! — бурмотів у захваті Кльод.
Фльоран мучився. Він згадував про надлюдські спокуси. Він не хотів більше нічого бачити на ринку і дивився на церкву Сен-Есташа, що стояла обіч, наче написана сепією на синьому небі, зі своїми розетками, широкими склепами вікон, з дзвіничкою та лупцевим
- ↑ Так називають у Парижі дрібних торговців овочами та городиною, що возять свій товар вулицями на ручних візочках.
