— Та що ж я таке зробила? — пробелькотала вона нарешті, — чого це ви шукаєте в моїм ліжку?
Комісар згадав Фльоранове ім'я і тут, глянувши на матір, що зупинилася на порозі опочивальні, молода перекупка скрикнула:
— Ох падлюка, це ж вона! — й кинулася до старої.
Луїза збила б матір, та її втримали і силоміць загорнули в шаль. Вона пручалася, переривчасто викрикуючи:
— Та за кого вони мене мають!.. Цей Фльоран ніколи і до кімнати моєї не заходив, чуєте? Між нами ніколи нічого не було. На мене брешуть у цілім кварталі! Та хай мені скажуть просто у вічі, тоді побачите! Хай мене потім у в'язницю кидають, мені однаково… Ото ще, потрібний мені Фльоран! Що я, кращого не маю? Та я можу віддатися, за кого схочу. Вони всі ще тріснуть від заздрощів, ці баби, що наслали вас на мою голову.
Цей фонтан слів її заспокоїв. Люїзина лють повернулася тепер проти Фльорана, що спричинився до того всього. Вона звернулася до комісара, виправдуючись:
— Я, мосьє, нічогісінько не знала. Він удавав такого плохенького, дурив нас. Правда, ходили чутки, та я не хотіла їм вірити, бо люди такі лихі… Він приходив, давав лекції моєму малому і зараз же забирався. Я його годувала, часом посилала в подарунок добру рибину… Ото й усе. Ну, ні, дякую вам, тепер я вже не дамся більше дурити мене за мою добрість!
— Слухайте, — спитав комісар, — він, мабуть, давав вам якісь папери на сховок?
— Ні, присягаюся вам, що ні… Мені ж однаково, я вам зараз би віддала всі шпаргали. Вже досить цього з мене, правда? Ну, самі скажіть, чи приємно, як ви приходите і все перекидаєте? Та покиньте ж, нарешті, годі вже вам нишпорити.
Аґенти оглянули кожну річ і хотіли війти до кімнатки, де спав Мюш. Уже якийсь час звідтіля чути було його плач. Хлопчик думав, що це прийшли їх убивати.
— Ось кімнатка малого, — сказала Нормандка, одчиняючи двері
