суня Ліза виказала на Фльорана. Несподівано майнула їй у голові ця думка і здивувала її. А хіба вона б погано зробила, якби зрадила дівера? Ковбасниця стурбувалася, вона налякалася, що сумління могло її обдурити. Анонімні листи, звичайно, річ огидна. Вона ж, навпаки, просто пішла, назвала своє прізвище, всіх вигороджувала. І раптом, згадавши за дядькову спадщину, ковбасниця перевірила себе і знайшла, що вона ладна була хоч у річку ті гроші кинути, аби тільки сцілити свою ковбасню від цієї хвороби. Ні, вона не жадюга, не через гроші пішла вона до префектури. Переходячи Банківським мостом, Ліза вже зовсім заспокоїлась і повернула собі свій, вартий заздрости, спокій. Це й краще, що інші випередили її у префектурі: тепер їй не доведеться обманювати Кеню і вона спокійно спатиме.
— Що, купила квитки? — запитав чоловік, коли вона повернулася додому.
Він схотів ті квитки побачити і вимагав пояснення, на якому саме місці балькону стоять ці крісла. Ліза думала, що поліція зараз прийде, тільки вона зробить свою заяву; її плян був такий: піти з чоловіком до театру, щоб він не бачив, як арештовуватимуть Фльорана. Вона сподівалася переконати його поїхати з нею на прогулянку, як вони часом робили. Подружжя іноді їздили фіякром до Булонського лісу, обідали в ресторані; вони обидва любили послухати будь-який концерт у кав'ярні. Та тепер ковбасниця вважала, що це буде надто. Вона як звичайно пересиділа цілий день за своєю касою, рум'яна, дебела, веселіша й привітніша, як звичайно, мов би видужала від якої недуги.
— А бачиш, я тобі кажу, що повітря тобі на користь, — казав Кеню, — ти пройшлася сьогодні рано і тепер чудово виглядаєш.
— Ет, відчепися, — сказала йому нарешті жінка і знову зробила суворий вираз, — повітря паризьких вулиць зовсім не корисне на здоров'я.
Увечері, в театрі Ґете, вони дивилися п'єсу «Милосердя боже». Кеню був у сурдуті й сірих рукавичках; ретельно зачісаний, він шукав в афіші ймення артистів.
