Та Ліза вже не слухала. Вона якось непевно поглядала на маленькі сирки-жерве й равликові консерви. Ковбасниця поринула у внутрішню боротьбу, що провела дві зморшки на її німім обличчі. Тим часом стара встромила свого носа у блюдо на прилавку. Вона шепотіла, мов сама до себе:
— Ах, ось тут нарізана смажена ковбаса… Та ж вона всохне! А ця кров'яна ковбаса проштрикнута; мабуть, її виделкою проштрикнули. Треба б її десь забрати, вона блюдо мастить.
Ліза з неуважним виглядом віддала їй кільце кров'яної ковбаси й кусочки смаженої, промовивши:
— Візьміть, як хочете.
Все зникло в торбі. Мадемуазель Саже так звикла до дарунків, що вже навіть не дякувала. Щоранку вона забирала собі всі обрізки з ковбасні. Стара пішла, сподіваючися здобути десерт від Сар'єти та мадам Лекер, наговоривши їм на Ґавара.
Зоставшися сама, ковбасниця сіла на лаву за касою, бажаючи на дозвіллі обміркувати дальші вчинки. Вже цілий тиждень, як вона не мала спокою. Раз увечері Фльоран попрохав у Кеню п'ятсот франків, з виглядом людини, що має відкрити рахунок. Кеню відіслав брата до жінки. Це Фльоранові було прикро. Він трошки тремтів, звертаючись із своїм проханням до красуні Лізи. Але та, слова не промовивши, не запитавши, нащо йому потрібні ці гроші, пішла до себе в кімнату і принесла п'ятсот франків. Вона тільки сказала Фльоранові, що записала ці гроші на рахунок спадщини. За три дні він знову попросив тисячу франків.
— Не варто було безсрібника вдавати, — сказала Ліза своєму чоловікові увечері, лягаючи спати. — Ти тепер бачиш, як я добре зробила, що зберегла рахунки. Чекай, я ще не записала тисячі франків, що сьогодні видала.
Вона сіла до бюра, перечитала сторінку рахунків і додала:
— Я мала рацію залишати вільне місце. Тепер на краях треба відзначити, скільки взято… От чекай, побачиш, що він усе витратить на дурниці… Я вже давно цього сподіваюся.
