гладять. Щоб вибачити собі цю чесну насолоду, якій вона з охотою віддавалась, Ліза казала собі, наче вона цим винагороджує його за жорстокість, з якою вдарила кулаком цього бідного хлопця в льоху під Новим Ринком.
Тим часом ковбасня сумувала. Фльоран іще часом заходив туди потиснути братові руку при льодовій мовчанці невістки. Він часом у неділю навіть обідав у Кеню-Ґраделів. Тоді Кеню просто знемагав, силкуючись оживити загальну бесіду. Наїдки не лізли йому в горло, і ковбасник нарешті гнівався. Колись увечері після такого невеселого родинного обіду він, мало не плачучи, звернувся до жінки:
— Та що це таке зо мною? Як ти гадаєш, може я хворий? Ти не помічаєш, я не змінився?.. Мене наче щось душить, і так мені сумно, сам не знаю чому, слово чести… Скажи, чого це так?
— Певне, настрій поганий, — відповіла Ліза.
— Е, ні, ні, це вже досить довгий час, мене душить… А тим часом і справи йдуть добре, і великого горя немає, живемо, як завжди… Та й ти, моя любко, чогось змінилася, наче зажурилась… Як так буде далі, то я покличу лікаря.
Красуня серйозно глянула на чоловіка.
— Жодний лікар не потрібний, — заявила вона. — Це минеться. Тепер у нас погане повітря, наче пошесть, всенький квартал почуває себе погано…
І раптом додала ніжно, як мати:
— Не турбуйся, моє товстеньке… я не хочу, щоб ти занедужав. Це вже було б найгірше!
Жінка звичайно відсилала його в кухню, бо з досвіду знала, що стукотіння сікачів, шипіння сала, дзенькіт каструль звеселяли його. І таким способом вона віддаляла його від розмов з мадемуазель Саже, яка тепер цілий ранок висиджувала в ковбасні.
Стара поклала перед собою завдання залякати Лізу, щоб та наважилася зробити якийсь рішучий крок. Спочатку вона досягла того, щоб ковбасниця їй звірилась.
— Ох, скільки то є на світі лихих людей, — почала обмовниця, — таких, що їм краще б думати про своє,
