гуляти, використовувала його, як сама хотіла, поводилася з Маржоленом то як із собакою, то як із цяцькою, то як із коханим. Він належав їй, наче ласощі, розгладлий шмат ринку, русяве тіло, що ним Кадіна користалась, як витончена ласуха. Та хоч вона мала від свого товариша все, чого хотіла, і всюди таскала його за собою, як покірного велетня, вона не могла досягти того, щоб він не задивлявся на мадам Кеню. Мала навіть била його своїми нервовими кулачками, але він їх ніби й не чув. Тільки Кадіна надягала на шию кошика, щоб ходити зі своїми фіялками по вулицях, він незмінно йшов постояти перед ковбаснею.
— Заходь же, — кричала до нього Ліза.
Вона мало не щодня частувала його соленими огірками. Маржолен їх дуже любив і ласував ними біля каси з невинним сміхом. Дурень дивився на гладку красуню, і це його захоплювало. Він аж у ладки плескав із радощів. Потому починав підстрибувати, тихенько скрикувати, наче маленький хлопчик перед чимось смачним.
Першими днями Ліза боялася, щоб він чого не пригадав.
— Тобі ще голова болить? — питалася вона.
Він відповідав «ні», хитаючи всім тілом, регочучи ще голосніш.
— Ти ж упав? — тихенько вела далі ковбасниця.
— Так, упав, упав, упав, — починав він наспівувати, дуже задоволений, кляскаючи себе долонею по голові.
Потім, у серйознім захопленні, Маржолен ставав, як стовп, дивлячись на Лізу.
— Гарна, гарна, гарна, — наспівував він повільнішим темпом.
Це зворушувало молодицю. Вона примусіла Ґавара залишити Маржолена в себе. І коли Маржолен закінчував свою арію покірного кохання, мадам Кеню починала лащити його підборіддя, примовляючи, що він добра дитина. Її рука зупинялась, наче забута, розігріта таємною насолодою; ця ласка знову зробилася дозволенною розривкою, знаком приязні, яку велетень сприймав зовсім по-дитячому. Він трохи роздував шию, примружував очі від приємного почуття, мов тварина, коли її
