А митець у захваті, підморгуючи оком, відшукував найвигідніший пункт для спостереження, щоб скласти картину з добрим ансамблем. Проте, ця чортова юшка страшенно пахла. Фльоран відвертався; його нудило від повних мисок, які спорожнювали споживачі, що їли мовчки, поглядаючи на всі боки, мов полохливі тварини. Нарешті, як сідуха сипала юшки новому покупцеві, самого Кльода обійшла пахнюча пара, що війнула йому просто в лице.
Він підтягнув довгий червоний пояс, посміхаючись і дратуючись. Потім, рушивши далі, він пошепки сказав до Фльорана, натякаючи на Олександрів пунш:
— Як це кумедно! Та ви й самі, мабуть, це помічали: завжди знайдеться приятель, ладний почастувати вас чаркою, а за страву так ніхто не заплатить!
Світало. В кінці вулиці Косонрі будинки Севастопільського бульвару стояли чорнісінькі, а під різко накресленою лінією черепичних дахів висока дуга великої критої вулиці світилась на ясноблакитному небі, як ясний молодик. Кльод нахилився до ґратів вікон, що світилися врівень із пішоходом; крізь них видко було глибокий льох, освітлений млявим світлом газу. Потому підвівся й почав дивитися вгору, поміж високі пілястри, шукаючи чогось на посинілих дахах, на краю ясного неба. Він кінчив тим, що знову став, втопивши очі в одну з тонких залізних драбин, які сполучають два поверхи покрівель, даючи змогу проходити по них. Фльоран запитав, що він там побачив.
— Ну, і не чортів же Маржолен! — промовив митець, не відповідаючи на запитання. — Мабуть, заліз на якомусь даху в ринву, якщо не ночував з тваринами в льоху, де живність ховають… Мені він потрібний для етюда.
І він розповів, що його приятеля, Маржолена, якась перекупка знайшла одного ранку під купою капусти, і він ріс на волі серед базарної метушні. Як хотіли його до школи віддати, то він аж захворів, і довелось повернути його назад на торговицю. Він знав найменші закутки Нового Ринку, любив їх, як син батька, мов білка стрибаючи в цьому чавунному лісі. З них гарна
