Але решта, видко, упоювалася Фльорановими словами. Шарве дійшов до того, що, побачивши Фльоранову одежу, розвішану на гвіздках, удавав, наче не знає, де подіти свою шапку, щоб її не замастити. Він сердито відсував розкидані папери, кажучи, що тепер не почуває себе тут удома, відколи «цей добродій» забрав цілий кабінет. Учитель навіть Лебіґрові скаржився, питаючи, чи належить кімната окремому відвідувачеві, чи цілій компанії. Його королівство було взяте від нього, і це остаточно підтяло Шарве. Він почав казати, що люди — просто худоба, почав призирливо ставитися до людськости, а надто, коли помічав, як пильно Льоґр із Лебіґром пасуть очима Фльорана. Ґавар доводив його до одчаю своїм револьвером. Робін, що звичайно мовчав за своїм пивом, здавався йому найрозумнішим з усієї компанії; той напевне знав справжню ціну людям, і його не можна було купити за пишне слово. Щождо Лякайля з Олександром, то вони тільки переконували гебертиста в його думці, що народ ще дурний і потрібні десять років революційної диктатури, щоб навчити його розуму.
Тим часом Льоґр запевняв, що відділи скоро будуть цілком організовані. Фльоран почав розподіляти ролі. Тоді раз увечері, після остаточної суперечки, де Шарве зазнав поразки, він підвівся, взяв свою шапку, й промовив:
— То прощавайте, ламайте собі карки, як хочете… Я на це не піду, чуєте? Я ніколи не робив задля чужого шанолюбства!
Клеманс, обгортаючись своєю шаллю, холодно додала:
— Плян безглуздий.
Побачивши, що Робін ласкаво поглядає на них, Шарве запитав, чи не вийде і він разом із ними. Та Робінові ще залишилося на пальці з три пива в кухлику і він обмежився тим, що попрощався з ними за руку. Подружжя більше не верталось.
Лякайль колись розповів компанії, що Шарве з Клеманс одвідували тепер одну пивну на вулиці Серпант; він крізь вікно побачив їх там. Вони із запалом махали
