— Та я тут і снідаю, принаймні очима; все ж таки це краще, аніж нічого не їсти. Іноді, як забудусь пообідати напередодні, так на другий день шлунок собі псую, дивлячись, як привозять сюди всякі смачні речі. Такими ранками моя городина мені ще миліша… Ні, чуєте, це просто до одчаю доводить, так несправедливо, що паршиві буржуї самі з'їдають усю цю розкіш!
І Кльод розповів про вечерю, якою частував його в ресторані Баратта один приятель, як одержав добрі гроші. Їм подавали устриць, рибу, дичину. Але Баратт тепер збанкрутував; усенька пишнота старого базару Дезіносан тепер похована; тепер процвітає Центральний Ринок, цей чавунний велетень, із своєю новою, такою ориґінальною, торговицею. Хай дурні, що хочуть говорять, але тут відбилася ціла епоха.
Фльоран не міг добре розібрати з його слів, чи він нарікав на мальовничий бік, чи на страви в Баратта. Далі, Кльод обрушився на романтизм: для нього купи капусти кращі були від лахміття середніх віків. Він кінчив тим, що обвинуватив себе в легкодушності за свій офорт вулиці Пірует. Власне кажучи, слід було б знищити всі ці старі хати й побудувати нові будинки.
— Пождіть, — казав він, зупиняючись, — гляньте ось на той ріг пішоходу. Чи ж не готовісінька картина? Вона вийшла б далеко людяніша від усієї їхньої проклятої сухотної мазні.
Тепер уздовж критої вулиці жінки продавали каву та суп. На одному розі широке коло споживачів обступило сідуху, що продавала капустяну юшку. Бляшане виполуджене відро, повне варива, кипіло на маленькій низькій жаровні; видко було блідий відблиск жару. Жінка, озброївшись великим полоником, брала тонкі шматки хліба з кошика, вистеленого рушником, і розливала юшку в жовтенькі мисочки. Навколо неї згрудились і дуже чистенькі перекупки, і крамарі в блюзах, і брудні носії, на чиїй засмальцованій одежі зосталися сліди від тої провізії, яку вони вивантажували, і голодранці в лахмітті, одно слово, всі голодні ранішні відвідувачі ринку. Вони їли, обпікаючись та відсуваючи трохи підборіддя, щоб не замаститись і не облити одежі.
