тисяч франків — добрі гроші, та ще Кеню, певне, збрехали, — може, їм припало удвоє або й утроє більше… Якби так мені, я б живо здобула від них свою частку.
— Мені нічого не треба, — завжди відповідав Фльоран, — я б навіть не знав, де такі гроші подіти.
Тоді Нормандка розпалювалася:
— Слухайте, ви зовсім не чоловік, аж шкода дивитись… Як ви не розумієте, що Кеню з вас сміються? Гладуха підсуває вам стару білизну та подерте вбрання свого чоловіка. Даруйте мені це слово, але всі так кажуть… От і тепер, на вас штани аж зашкарубли від сала, бо всенький квартал протягом трьох років бачив їх на заді вашого брата… Та я б на вашому місці у вічі б їм кинула їхнє дрантя і вимагала б грошей! Це ж сорок дві тисячі п'ятсот франків, правда? Я б з місця не зійшла, доки вони б мені не віддали сорок дві тисячі п'ятсот франків.
Дарма Фльоран аж надсаджувався, пояснюючи, що невістка пропонувала йому його частину, що вона для нього тримає ці гроші, та він сам не хоче їх брати. Він розповідав найменші подробиці, щоб переконати Нормандку в чесноті подружжя Кеню.
— Хто б вам повірив, — сміялася вона іронічно. — Знаю я цю їхню чесноту! Товста корова щодня складає її й ховає у свою дзеркальну шафу, щоб не заялозилась… Мені вас аж шкода. Вас просто приємно обдурити. Ви у справах, як мала дитина, нічогісінько не розумієте. Ця жінка колись покладе вам у кешеню ваші гроші і знов їх звідти вийме, а ви й не помітите. Хочете, я піду й правитиму від вашого імени належне? Побачимо, що буде. Це було б цікаво, запевняю вас. Я б дістала гроші, або розтрощила б у них усе, слово чести!
— Ні, ні, вам нема чого туди йти, — заспокоював її збентежений Фльоран. — Я побачу, мені самому, мабуть, скоро потрібні будуть гроші.
Та перекупка не вірила йому. Вона знизувала плечима й мурмотіла, що він надто плохий. Тепер її ввесь час кортіло нацькувати Фльорана на Кеню-Ґраделів, і для цього вона вживала різної зброї: гніву, глуму, ніж-
