навіть не знав нічого за кадуб із салом. Всі вони злодії, ці людці. Тоді три жінки, наблизивши свої голови, тихими голосами погодилися, що нападатись на красуню Лізу може небезпечно, але «з червоним слід звести рахунки», щоб він не витягав грошей у бідного мосьє Ґавара.
Коли згадали Ґавара, запанувала мовчанка. Приятельки обережно зглянулись. Вони аж засапалися трошки і тепер їм гостро вдарив у ніс камамбер. Його отруйний дух дичини заміг слабші запахи мароля та лімбурґу. Він смердів, перемагаючи всі інші запахи. А тим часом серед цієї могутньої фрази пармезан пускав тонкий струмок смороду, мов звуки сопілки, а сир брі домішував сюди солодкаву нудкість тамбурина. Потому знов піднявся задушливий запах ліваро, і ця симфонія протрималася хвилину на пронизливій, як у органа, ноті жероме з ганусом.
— Я бачилася з мадам Леонс, — знову почала мадемуазель Саже, таємниче підморгнувши.
Слухачки нащурили вуха. Мадам Леонс була Ґаваровою двірничихою на вулиці Косонрі. Він мешкав у старім будинку, що трохи відступав від вулиці у двір. У нижньому поверсі була комора помаранчів та цитрин; власник комори наказав пофарбувати фасад блакитною фарбою аж до другого поверху. Мадам Леонс господарювала в Ґаваровім помешканні. Ключі від його шаф були в неї, вона приносила йому нагору лікарський чай, як він застуджувався. Мадам Леонс була жінка сувора, років з п'ятдесят; говорила вона, розтягаючи слова. Коли раз Ґавар щипнув її за бік, вона дуже нагнівалась, а проте, це не заваджало їй поставити йому п'явки на одне дуже інтимне місце, як він колись потовкся. Мадемуазель Саже щосереди обов'язково з'являлась до її кімнатки пити вечірню каву й надто заприязнилася з нею, відколи одинокий купець там оселився. Цілими годинами говорили вони за цього гідного чоловіка. Вони його дуже любили і дбали за його щастя.
— А як же, а як же, я бачилася з мадам Леонс, — повторила стара, — вчора ми з нею каву пили… Вона тяжко
