ками, мов багатії, що захворіли на ганебну хворобу, бо їли надто багато трюфлів.
А поруч на блюді овечі сири, такі завбільшки, як дитячий кулачок, тверді та сивуваті, подібні були до каменю, що котиться з-під ніг козла-ватажка на повороті камянистої стежки.
Далі йшли найгірші запахи: ясножовті мондори, що відгонять чимось солодким; товсті труа, сплющені з боків, іще їдкіші від мондорів, додавали сюди сморід сирового льоху; камамбери з гострим запахом смердючої дичини; чотирикутні невшателі, лімбурґи, маролі, понлевеки. Кожен вносив свою характерну їдку ноту в цю надто грубу фразу, від якої нудило; ліваро відливав червоним і пахнув, як сірчана пара, що дере в горлі. Нарешті над усіма іншими панував дух оліве, загорненого в горіхове листя, наче здохла тварина, що її селяни покривають гіллям на краю поля, як вона надто смердить на сонці. Сири пом'якли від полудневої спеки; снядь на їхніх корках топилася, лягала багатими тонами червоної міді та зеленої мідяної іржі, мов роз'ятрені болячки; під дубовим листям на сирах оліве шкірка здувалася, рухалася повільними й важкими зідханнями, мов груди сонної людини. Нарешті, потік життя розірвав один із цих сирів і той розродився через шпарку цілим народцем гробаків. А позаду вагів сир жерме з ганусом дхнув так, що мухи дохли навколо нього и падали на червоний із сірими жилками мармур.
Цей сморід був якраз під носом мадемуазель Саже. Вона відсунулася й сперлася головою до аркушів білого та жовтого паперу, що висів у куті, на задній стінці крамнички.
— Так, — повторила вона з виглядом огиди, — Фльоран утік з каторги… Цим Кеню-Ґраделям нема чим пишатися!
Проте, мадам Лекер з Сар'єтою почали ахкати від здивовання. Це ж неможливо! Що ж він таке зробив, щоб потрапити на каторгу? Чи можна припустити, щоб мадам Кеню, доброчинністю якої пишався цілий квартал, могла взяти собі в полюбовники арештанта?
— Е, ні, не те, — нетерпляче скрикнула стара. — Ви ж
