масть, що пом'ягшує шкуру, надавало їй білого кольору, зберігало рожевий відтінок нігтів та наче передавало її пальцям свою пружність. Трошки помовчавши, Сар'єта заговорила знову:
— Але, тітусю, масло у вас буде не дуже важне! Ви взяли надто тверді сорти.
— Та знаю, знаю, — відповіла суха баба між двома жалісними зідханнями. — Та що ти хочеш? Усе треба продати. Люди хочуть дешево купити, от їм і робиться дешевий товар… Та й це для покупців надто добре. Ще чого!
У Сар'єти майнула думка, що не хотіла б вона їсти масла, зробленого руками тітусиними. Вона зазирнула в глечик з розведеною червоною фарбою.
— Ваш рокур надто ясний, — зауважила вона.
Рокур надає штучному маслу гарного жовтавого кольору. Перекупки тішать себе думкою, що тільки вони самі знають секрет, як його готувати, і дуже з ним ховаються. А ця фарба просто добувається з насіння американської рослини орлянки; але правда й те, що часто-густо замість неї вживають морковний сік, або сік з нагідок.
— Ну, ходімо, чи що!? — скрикнула молодиця, втративши терпець. Вона відвикла вже від смороду льохів, і її нудило. — Мадемуазель Саже може вже й пішла… Мабуть, вона розвідала дуже важливі речі за дядька Ґавара.
Мадам Лекер вмить усе покинула: і своє масло, і рокур. Вона навіть рук не повитирала. Легким ляпанцем поправивши свій чепець, вона побігла слідом за молодичкою вгору сходами і стурбовано повторяла:
— Ти боїшся, що вона пішла, нас не дочекавшись?
Проте, мадам Лекер заспокоїлась, побачивши між своїми сирами мадемуазель Саже. Та й думки не мала забиратися. Всі три жінки сіли в тісному рундучку, мало не одна на одній, і нахилилися до себе. Мадемуазель Саже добрих дві хвилини витримала мовчанку. Аж тоді, переконавшися, що обидві розмовниці мало не вмирають від цікавости, вона нарешті їдким тоном почала:
