Саже бігцем потягла Сар'єту. В молочнім павільйоні сусідка сказала їй, що мадам Лекер пішла до льоху. Стара дівуля всілася межи сирів, а небога побігла в підземелля шукати тітку.
Внизу було поночі. Уздовж переходів комори були затягнені дрібною металічною сіткою від пожежі. Газові ріжки висіли дуже рідко; їхні жовті плями світили без проміння в смердючих випарах, що тяжіли під низьким склепінням. Проте, саме тут мадам Лекер робила масло на однім із столів, поставлених від вулиці Берже. Віддухи пропускають тут дуже мало світла. Столи раз-у-раз поливають водою з крантів, тому вони білі, наче новенькі. Повернувшися спиною, мадам Лекер місила масло в дубових ночвах. Коло неї лежало масло різних сортів. Вона брала кожного потрохи й вимішувала, поліпшуючи одне другим, як це роблять при купажі вина. Зігнувшись удвоє, піднявши вгору гострі плечі, заголивши худі ґудзуваті руки, наче патики, вона люто стромляла кулаки в це жирне тісто, що набувало білявого відтінку крейди. Вона спітніла й голосно відсапувалась.
— Мадемуазель Саже хоче побалакати з вами, тіточко, — промовила Сар'єта.
Мадам Лекер зупинилась і поправила на голові масляними пальцями свій чепчик; вона, видко, ані трішки не боялася масних плям.
— Я кінчаю, хай почекає хвилинку, — відповіла вона небозі.
— Та вона має розповісти щось дуже цікаве!
— Хвилиночку, моя маленька.
І мадам Лекер знову по самі лікті занурила в масло свої руки. Це масло наперед було розм'ягшене в теплій воді; воно облипало її шорстке, як пергамен, тіло; фіялкові жили здувалися під шкірою, мов розгалуження потрісканих вен. Сар'єті бридко було дивитись на ці огидні руки, що люто місили масу, яка танула під ними. Але вона пригадала, що це ж її колишнє ремесло; колись небога мадам Лекер сама занурювала в масло свої чарівні ручки, працюючи над ним іноді до обіду; воно навіть було їй замість миґдалевої пасти, правило за
