тила їй просто в очі. Вона знову ухопила Поліну за ручку, мало не бігом потягла її до ковбасні, не промовивши й слова, затиснувши вуста й посміхаючись сама до себе. В пронизливім погляді її світилася таємна радість. На розі вулиці Пірует Мюш, що досі підстрибуючи біг за ними і радів, що в Поліни такі мокрі та закаляні панчішки, обачно зник.
Ліза смертельно хвилювалась. Коли вона побачила свою дочку, брудну, як ганчірка, то вона так отетеріла, що тільки обертала дівчинку на всі боки й навіть забула її набити. Тим часом стара своїм рипучим голосом казала:
— Це малий Мюш… Я, розумієте, швидше привела її додому, я застукала їх удвох під деревом у сквері. Хто й зна, що вони там робили… На вашому місці я б її оглянула. Син такої паскуди на все здатний!
Ліза не годна була слова промовити. Вона не знала, звідки взятися до своєї дочки, так бридилася заболоченими черевиками, замащеними панчохами, порваною спідничкою, чорним від болота лицем та руками. Блакитної оксамитки, бірюзових сережок та хрестика на шиї не видко було під шаром болота. А що найгірше було для Лізи, так це Полінині кешені, повні землі. Вона нахилилась, викинула землю, не жалуючи білорожевої мармурової підлоги свого магазину. Потому мадам Кеню негодна вже була нічого сказати, тільки:
— Ходім, болото!
І повела дівчинку до кімнати.
Мадемуазель Саже, визираючи з-під свого чорного крислатого капелюха, тішилася з цієї сцени. Потім вона швидко побігла на вулицю Рамбюто. Її сухенькі ніжки майже не торкалися бруку. Вона летіла на крилах щастя, її мов підносив вітрець, повний лоскотливих пестощів. Нарешті вона довідалася! Вже цілий рік вона горіла у вогні бажання і ось, нарешті, Фльоран у її волі, ввесь, і так раптово! То було несподіване щастя; воно наче вилікувало її від тяжкої хвороби, бо Саже відчувала, що цей чоловік занапастив би її, вона б згоріла, якби він далі ухилявся від палких домагань її цікавости. Тепер цілий базарний квартал належав їй.
