у кредиті та потайних завидків бідноти. А надто Саже вивідувала від цих нещасних історії, що виходили з підозрілих кубел, з темних закутків одвірницьких, огидне лихослів'я, що було наче гострою приправою до тієї їжі, якою стара плетуха живила свою ненажерну цікавість. Опріч того, коли вона сідала лицем до Ринку, перед нею звідціля відкривався майдан із трьома фасадами будинків, перерізаними силою вікон, куди Саже старалася пролізти хоч поглядом. Вона якось витягалася догори, оглядала поверхи один по одному, мов дивилась у скло панорами, і так аж до віконця мансарди під дахом. Її всевидюще око розглядало кожну заслонку на вікні, і часом чиясь голова тільки встигала з'явитися між заслонами, а вона вже з цього відбудовувала цілу драму. Нарешті Саже розвідала біографії всіх мешканців цих будинків, і це тільки уважно розглядаючи з вулиці фасади! Найбільше збуджував її цікавість ресторан Барат з винарнею долі, з різьбяним позолоченим піддашшям, що утворює терасу, звідкіля спускається зелене листя витких рослин у горщиках, з його чотирма вузькими поверхами, оздобленими орнаментами та різними викрутасами. Їй подобалось ясноблакитне тло, жовті колони, вся ця декорація картонного храму, намальована на чільнім фасаді старого будинку. Ця декорація закінчувалася вгорі під дахом цинковою ґалерією, покрашеною олійною фарбою. За гнучкими смугнастими жалюзі Саже уявляла собі приємні маленькі сніданки, добірні вечері, одчайдушну гульню. Вона навіть вигадувала історії на ці теми: саме тут, казала вона, Фльоран із Ґаваром справляли оргії, захопивши з собою обох цих розпусниць, сестер Меґюден. За десертом вони поводились несамовито й огидно.
Тим часом Поліна, коли стара вхопила її за ручку, заплакала ще гірше. Саже хотіла вийти із скверу, та раптом передумала. Вона сіла на лаву і старалася вгамувати плач дівчинки:
— Годі, а то тебе візьмуть поліцаї… Ми підемо з тобою до мати й тата. Ти ж мене знаєш, правда? Адже я «добра тіточка», пам'ятаєш? Ану, посміхнися!
Та Поліна заходилася слізьми. Вона хотіла додому.
