ній; він почав лякати Поліну, загрожуючи, що не відведе її до батьків. Та від страху мало не зомліла і душила в собі хлипання, мов красуня, покинута в глухім заїзді на ласку свого спокусника. Мабуть, Мюш нарешті побив би її, щоб присилувати замовкнути, коли раптом кислий голос, голос мадемуазель Саже скрикнув над ними:
— О боже милосердний, та це ж Поліна!.. Чи даси ти їй спокій, паскудний негіднику?
Стара дівуля взяла Поліну за ручку, голосно бідкаючись над її одежею. Мюш не злякався; він ішов за ними, злорадісно сміявся з того, що сам наробив, і запевняв, що дівчинка сама схотіла з ним піти і замастилась, бо на землю впала.
Мадемуазель Саже раз-у-раз відвідувала сквер Дезіносан, щодня з полудня вона годину висиджувала там, щоб наслухати розмови простого люду. Тут по обидва боки півколом стоїть довга низка лав. Убогі, що їм не стає повітря в тісних закутах сусідніх вулиць, товчуться у сквері… Старі баби, сухі, в зім'ятих чепцях мають такий вигляд, наче їм завжди холодно; молоді, в кофтах, із запалими грудьми, вже відцвілі через убозтво, сидять, розглядаючи з вулиці фасади. Бувають тут і чоловіки, хоч їх менше, ніж жінок: чистенькі дідки, носії в засмальцованих блюзах, підозрілі добродії в чорних капелюхах; в алеї порпається дітвора, возить візочки без коліс, грається, гризеться між собою — жахлива дітвора в бруднім лахмітті, з мокрими носами, що кишить на сонці, як купа гробаків. Мадемуазель Саже була така суха, що завжди просувалась і знаходила собі містечко десь на лаві. Вона наслухала і сама ставала до розмови з сусідами, з будь-якою жінкою робітника, пожовклою бабою, що церує білизну, виймаючи її з кошика, перев'язаного шворочкою: панчохи та носові хусточки, подерті, як решето. Проте, мадемуазель Саже мала тут своїх знайомих. Під непереносне верещання дітвори та вічний гуркіт повозів позаду скверу на вулиці Сен-Дені, тут плелися безконечні пльотки, гудили бакалійників, пекарів, різників; це була справжня газетна хроніка цілого кварталу, що повставала з відмови
