— Справді, ходімо садочки садити, — погодилась Поліна, умліваючи від щастя.
Сторож, що доглядає сквер, десь пішов і Мюш загадав дівчинці копати ями на клюмбах. Вона стояла навколішках на скопаній землі, плазувала на животі, зариваючи по лікоть у землю свої чарівні голі рученята. Мюш назбирав прутики, наламав гілок. Це мали бути дерева саду, він їх тикав у ті ямки, що копала Поліна. Ямки йому здавалися надто мілкі, і він усе лаяв Поліну, наче вибагливий господар недбалого робітника. Коли вона підвелася, то була чорна від голови до п'ят, аж у волоссі була земля. І така вона була кумедна зі своїми чорними, як у вугляра, ручками, що Мюш аж у долоні плескав.
— Тепер ми будемо поливати! — кричав він. — Розумієш, бо без води не виросте.
Це вже була найкраща гра. Діти виходили із скверу, пригорщами черпали воду з канави і бігцем повертались назад свої прутики поливати. Товстенька Поліна не вміла бігати і по дорозі випускала всю воду межи пальці; вода текла їй по спідничці і, обернувши шостий раз, вона була мокра, наче сама скупалась у канаві. Коли крихітка остаточно вимастилась, Мюш сказав їй, що вона дуже мила. Він посадив її коло себе під рододендроном, біля того садочка, що вони насадили, і почав розповідати, що ось деревця вже ростуть. Хлопчик узяв Поліну за руку й казав, що вона його жіночка.
— А що, ти ж не жалуєш, що прийшла сюди, правда? А то б і досі стояла на пішоході, де тобі було так нудно. Ти ще не знаєш, які я різні гри знаю, щоб на вулиці гратись. Приходь сюди знову, чуєш? Тільки мамі не треба казати. Це дурниці! А як скажеш, то я тобі коси намну, як переходитиму повз ваш магазин.
Поліна погоджувалась, а він зробив їй останню ґречність, насипавши землі в обидві кешені. Пустун почав притискати її до себе; тепер він із хлоп'ячої жорстокости хотів зробити їй боляче. Поліна вже поїла всі цукерки, гра припинилась, і вона збентежилась. А як Мюш почав її щипати, то вона заплакала й почала додому проситися. Це Мюша насмішило, він бо був муж-
