кові су. На вулиці вона висипала цукрові кришки від різних цукерок в обидві кешені свого фартушка; ці кешеньки були такі вузесенькі, що стали повні, аж кришки розсипались. Вона в захваті гризла потихеньку кришку по кришці і слинила пальчик, щоб зібрати найдрібніші порошинки. Мюш посміювався. Він обіймав дівчинку за стан і м'яв її вбрання досхочу, відводячи її в той же час за ріг вулиці П'єр-Леско та промовляючи до Поліни:
— А тепер уже хочеш гратись, га? Та ж у тебе в кешенях страх яке смачненьке! Бачиш, дурна, я не хотів тебе дрочити.
І запускав пальці в її кешені. Вони увійшли до скверу. Мабуть, Мюш надумав тут здійснити свою перемогу. Він показував Поліні садок, наче це були його власні маєтки, маєтки дуже гарні, де він стрибав цілими днями. Ніколи ще Поліна не заходила так далеко; вона б ридала, як викрадена панна, якби не солодке в кешені. Фонтан плескав серед муріжка, де були розкидані грядки квітів; бризки розсипалися, хвилювали поверхню води, а німфи, твір Жана Ґужона, біліли на сірім тлі каменю, нахиливши свої урни; вони вносили грацію голого тіла в похмуру атмосферу кварталу Сен-Дені. Діти обійшли навкруги, милувалися з того, як вода падала із шести басейнів; вони поглядали на травичку, мабуть, мріючи побігати на муріжку або залізти в густі рододендрони та різаки на грядці, що йде вздовж штахетів садка. Тим часом маленький Мюш, що вже встиг пом'яти гарну Полінину суконьку ззаду, із лукавим сміхом промовив:
— Давай кидатися піском, добре?
Поліна спокусилась. Заплющивши очі, вони почали кидатися піском. Пісок влучав дівчинці за виріз корсажу, сипався уздовж її тільця, насипався в панчішки та черевики. Мюш дуже тішився, що білий фартушок зовсім пожовк. Та цього було не досить. Мабуть, йому здавалося, що це ще надто чисто. Він раптом запропонував:
— Стривай, ходімо дерева садити! Я вмію такі гарні садочки робити!
