значки. Оливцем було позначено навіть колір цих значків для всіх двадцяти відділів. Окремою ознакою шефів були червоні шарфи, а сотенних начальників — червоні обв'язки на руці. Для Лізи це було наче негайне здійснення повстання; вона вже бачила, як ці люди з червоними прапорами переходили повз її ковбасню, розбивали кулями дзеркала та мармур, крали ковбаси з вітрин. Нелюдські проєкти Фльоранові були замахом на неї саму, на її спокій та добробут. Ліза засунула шухляду и озирнулася; в неї майнула думка, що сама ж вона оселила в себе цього чоловіка, що тепер спав на її простиралах, користався її меблями. І Ліза до одчаю доходила від думки, що він цю огидну бомбу ховав у малесенькім, непофарбованім столику, що колись, як вона ще була дівчиною, за життя дядька Ґраделя, стояв у її кімнаті, — в цім невиннім столику, що хитався на своїх ніжках.
Вона встала, питаючи себе, що ж тепер робити? Насамперед немає рації все це розповідати Кеню. Їй спало на думку поговорити з самим Фльораном; проте, Ліза боялася, що він тоді десь в іншім місці готуватиме здійснення своїх замірів і від злости наговорить на їхню сім'ю. Вона трохи заспокоїлась і гадала, що краще тут за ним стежити. При першій небезпеці видко буде, що робити, бож, на щастя, тепер вона мала у своїх руках засіб повернути його назад у заслання.
Повернувшись до ковбасні, Ліза побачила, що Оґюстіна дуже схвильована. Виявилося, що маленька Поліна з півгодини тому зникла невідомо куди. На Лізині збентежені запитання продавниця могла тільки відповісти:
— Не знаю, мадам… Вона зараз була тут, на пішоході, з якимось маленьким хлопчиком, я їх доглядала; потому треба було надпочати шинку для одного пана, а вони тим часом десь зникли.
— Закладаюся, що це Мюш! — скрикнула Ліза. — Ах, поганий хлопчисько!
І, справді, це був Мюш. Поліна в цей день вдягла новеньке блакитне, смугнасте вбрання й хотіла показатися в ньому. Вона стояла, випроставшись, під своїм
