з лікерами в Лебіґровій винарні. Ліза перейшла на той бік, наче загрітий цим ясним полум'ям, і на хвилину зацікавилась ковчежцями з святими мощами та оздобами на вівтарі, з малюнками, де грали веселки переломленого проміння. Церква в тремтючій тиші свого склепіння була порожня. Кілька жіночих убрань темніли плямами на матово-жовтім тлі стільців; із зачинених сповідалень чути було шепотіння. Переходячи вдруге побіля каплиці святої Аґнеси, ковбасниця побачила блакитну сукню, що так само стелилася коло ніг абата Рустана.
— А я б могла за десять секунд висповідатись, якби схотіла, — подумала Ліза, пишаючись своєю несплямованою чеснотою.
Вона пішла вглиб церкви. За головним вівтарем, у холодку подвійного ряду колон, каплиця божої матері здавалася вогкою із своєю тишею та присмерком. На шибках, розписаних темними кольорами, проглядала подекуди тільки одежа святих, широкі червоні та фіялкові поли, що горіли, наче полум'я містичного кохання, в побожнім німім захопленні таємничого присмерку. Це куточок таємниці, темне заглиблення раю, де зірками світяться дві воскові свічки. Чотири люстри з металічними лямпадами спускаються зі склепіння, нагадуючи золоті кадила, що гойдаються в руках янголів, коли діва Марія відходить до сну. Там, поміж колонами, завжди можна побачити жінок, що мліють в екстазі, спершись на перекинутий стілець, поринувши в сласність цієї темряви.
А Ліза спокійно стояла, розглядаючи каплицю. Нерви її були здорові. Вона вважала, що краще було б, якби тут засвітили люстри, — при світлі куди веселіш. У цім присмерку навіть відчувалося щось непристойне, наче півтемрява й подих алькову, — і це вона вважала за недоречне. Коло неї в ставнику горіли свічки, вони загрівали їй лице. Якась бабуся обшкрябувала великим ножем віск, що спливав білими слізками. І в релігійнім тремтінні каплиці, в цім німім надпориві кохання, ковбасниця ясно відрізняла гуркіт фіякрів, що переїздили вулицею Монмартр, ззаду тих святих у червоних та
