І як Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Купила собі гарного молитовника; щоправда, вона ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або весілля. У церкві мадам Кеню завжди своєчасно ставала навколішки і підводилась, пильнувала, щоб мати гідний вигляд, бо того, на її думку, вимагала пристойність. На її погляд це була наче парадна форма, яку повинні надягати на себе люди порядні, комерсанти та власники нерухомого майна, щоб ушанувати релігію.
Того дня красуня Ліза, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, укриті вилинялим зеленим сукном, витертим від рук побожних богомільниць. Вона вмочила пальці в чашу свяченої води й повагом перехристилася, потому легкими кроками підійшла до каплиці святої Аґнеси; там дві жінки стояли навколішках і, закривши лице руками, дожидали своєї черги, а блакитне вбрання третьої виставлялось із сповідальні.
Мадам Кеню трохи взяла досада. Повз неї проходив, човгаючи ногами, церковний сторож у чорній шапочці. Ковбасниця звернулася до нього:
— Хіба сьогодні абат Рустан сповідає?
Той відповів, що мосьє абат незабаром скінчать, бо залишилося всього дві дами. Хай добродійка сядуть, їхня черга буде швидко. Вона подякувала, не пояснивши, що прийшла не на сповідь. Молодиця вирішила чекати і походжала дрібними кроками по церковних плитах до головного входу. Звідціля вона оглядала центральне склепіння, високе й суворе, без жодної оздоби між яскраво розмальованих бокових колонад. Вона трошки закопилювала губу, бо головний вівтар видавався їй надто простим; вона не розуміла цієї холодної величі каменю; куди більше їй подобались позолота та викрутаси бічних каплиць! Збоку, від вулиці Дю-Жур, ці каплиці потопали в синім присмерку, освітлені тільки запорошеними вікнами. А від базара захід сонця запалював кольористі шибки, розписані ніжними фарбами, найбільш зеленою та жовтою, фарбами, такими прозорими, що вони нагадали ковбасниці пляшки
