в кошмар велетенських харчів, з ніжним сумом перебираючи у спомині цей день ясного здоров'я, перейнятий пахощами кмину.
Другого дня о четвертій годині Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти площу, вона пристроїлась у чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка пасла її очима від рибного ряду аж до самої церкви і мало не задушилася від злости.
— От це так! — злісно крикнула вона. — Гладуха вже за попами бігає… Ну, хай вмочає зад у свячену воду, може це її трохи заспокоїть.
Та вона помилялася. Ліза аж ніяк не була святеницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте, вона не любила, як при ній без пошани ставилися до релігії, і часто затуляла рота Ґаварові, що любив розповідати масні анекдоти за попів та черниць, за жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню видавалися дуже непристойними. На її думку, треба кожному залишити його віру та шанувати релігійні почуття всіх людей. І, опріч того, священики здебільшого люди порядні та гідні. Вона була знайома з абатом Рустаном, із церкви Сен-Есташ, людиною гідною, здатною дати добру пораду, і дуже цінувала його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшости людей релігія цілком потрібна; ковбасниця в ній вбачала наче своєрідну поліцію, бо релігія допомагала лад підтримувати і без неї жодний уряд не може існувати. Коли Ґавар у цій справі висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і зачинити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, опиралася:
— І чого б ви тим досягли? Люди почали б різати одне одного на вулицях і довелося б другого бога винайти. Року 1793 так і було… Ви ж знаєте, я за попами не бігаю, а проте кажу вам, що віра потрібна, бо потрібна.
