коту, гуркоту та заразного повітря. Ляскіт, гомін, смердюча вогкість павільйону морської риби відходили від нього, він відроджувався на чистім повітрі. Кльод мав рацію: на базарі все вмирало. Земля — це життя, вічна колиска світового здоров'я.
— Яєшня готова! — гукнула добряща городниця.
Коли вони сіли втрьох у кухні коло столу, відчинивши двері на сонечко, то так весело взялися їсти, аж мадам Франсуа тішилась. Поглядаючи на Фльорана, вона примовляла за кожним шматком:
— Ви тепер зовсім інший стали, неначе вам десять років із плечей скинули. Той огидний Париж надає вам похмурого вигляду. Мені здається, наче і в очах у вас сонечко світиться… Знаєте, ті великі міста нічого не варті, вам би слід було тут оселитись.
Кльод сміявся, кажучи, що Париж чудовий. Він боронив навіть його канави, хоч як любив сільське життя. Після обіду мадам Франсуа з Фльораном опинилися вдвох край города в куточку, де було посаджено кілька овочевих дерев. Вони посідали на травиці, вели поважну розмову. Вона радила йому ніжно, як мати, бо чула до нього велику приязнь. Вона докладно розпитувала за його життя, що він хоче далі робити, щиро пропонувала йому свою допомогу, якщо вона колись буде потрібна для його щастя. Фльоран був глибоко зворушений. Йому ще ніколи не доводилося почути таке тепле слово від жінки. Мадам Франсуа справляла на нього вражіння здорової, міцної рослини, що зросла, як і її городина, на сільській чорноземлі, тоді, як різні Лізи, Нормандки й інші базарні красуні були наче непевне м'ясо, виставлене в прикрашеній вітрині. Він одчув насолоду кількох годин безтурботного щастя, визволений від запахів харчів, що забивали йому памороки; він відроджувався в здорових соках серед природи, мов та капуста, що, як казав Кльод, удесяте зростала на його очах.
О п'ятій годині приятелі попрощалися з мадам Франсуа. Вони хотіли повернутися пішки. Городниця відпровадила їх до кінця вузької вулиці і, затримавши на хвилину Фльоранову руку у своїй руці, стиха сказала йому:
