голубники, казарми; та, певна річ, нікому й на думку не спаде, що в них має пробувати господь-бог. Колишні побожні каменярі повмирали і найрозумніш було б не будувати цих негарних кам'яних кліток, де тепер нема кому оселитись… Від самого початку нашого сторіччя збудований у нас один-єдиний оригінальний пам'ятник, монумент, що його не скопійовано з чогось іншого, — монумент, що природно зріс на ґрунті нашої доби; це, чуєте, Фльоране, Новий Ринок, сміливий твір, як собі хочете, і він е тільки перше відкриття XX віку… Ось чому церква Сен-Есташ відійшла на задній плян, слово чести! Сен-Есташ, із своєю розеткою повалений ниць, стоїть пусткою без побожного люду, тоді, як Новий Ринок шириться й кипить життям… На мій догляд, голубе, це так.
— Ну, ну! — засміялась мадам Франсуа, — у вас, мосьє Кльоде, язик добре підвішений, навіть Бальтазар нащурив вуха. Гей, Бальтазаре!
Віз поволі їхав нагору. Було ще дуже рано, алея була безлюдна з своїми чавунними стовпцями, що стояли вздовж обох пішоходів, з галявинами, що переривалися зеленою гущиною кущів; далеко на обрії кущі переходили в синяву тінь дерев. На круглій галявині вони побачили амазонку з супутником, що їхали труськом. Фльоран нагорнув собі під голову капустяного листя і все дивився на небо, що розгорялось ясним полум'ям. Часом він заплющував очі, щоб краще відчути свіжість ранку на своїм лиці. Він був такий безмежно-щасливий тим, що може визволитися від базару й подихати свіжим повітрям, що лежав мовчки й навіть не слухав Кльодових рацій. А той трошки помовчавши, почав знову:
— Ще ті, хто повертає мистецтво на цяцьку, кращі від інших, — казав він. — Вони вигадали собі такий афоризм: «наука не робить мистецтва, індустрія занапащає поезію». І всі дурні починають плакати над квітками, ніби хтось має намір квітам лихо заподіяти… Це мене, нарешті, дратує. Мені хотілося б на цей лемент відповісти таким твором, де був би виклик їм. Хотілося б розбуркати цих добрих людей! Знаєте, який був най-
