казани; на столі в полумисках стояли гостроверхі паштети із шпинату та цикорії; ззаду їх нарізали маленькими лопатками; з вулиці видко було тільки білі держальця цих лопаток. Від цього видовища Фльоран аж до місця прикипів. Здавалось, він не пізнавав крамнички. Він перечитував ім’я купця на червоній вивісці «Ґоде-беф» — і зовсім розгубився. Руки йому опали, він розглядав шпинатові паштети з безпорадним виглядом людини, яку спіткало нещастя.
Тим часом віконце під дахом одчинилось; маленька бабуся висунулася з нього, поглядаючи на небо і в далечінь, на Ринок.
— Еге, мадемуазель Саже — рання пташка, — сказав Кльод, підвівши голову, і додав, повернувшись до товариша:
— Моя тітка жила колись у цьому будинку. Ото була язиката баба!.. А, Меґюдени заворушились: он, де світло, в другім поверсі.
Фльоранові хотілось його розпитати, але маляр видавався йому непевним у тому своєму широченному пальті, наче не на нього шитому. Він простував за маляром, не обзиваючись ані словом, а той йому розповідав за Меґюденів.
— Вони обидві рибою торгують. Старша красуня. Молодша, що річну рибу продає, до одної мадонни Мурільо подібна, така ясна та ніжна серед тих своїх коропів та вугрів.
І сердитим тоном він додав, що Мурільо малював, як пустотливий школяр. Потому, раптом, зупинившися серед вулиці:
— Слухайте, куди ж, нарешті, ви йдете?
— Тепер нікуди, — відповів змучений Фльоран. — Ходімо, куди ви хочете.
Коли вони виходили з вулиці Пірует, чийсь голос гукнув на Кльода з винарні, що стояла на розі. Кльод увійшов, тягнучи за собою Фльорана. Віконниці були зняті тільки з одного боку. Газ світився в залі, і вона, здавалося, ще спала. Покинута ганчірка, вчорашні карти валялись по столах, а вітер вдирався в навстіж одчинені двері й приносив свіжу течію в теплу задуху винарні.
