нути… Маржолене, чи не проведеш ти мене? Ти б мені там усе показав.
Маржолен зчервонів по саме волосся. Він швидко вийшов із крамниці й пішов поперед Лізи, кинувши товар на призволяще і промовляючи:
— Звичайно… Все, що хочете, мадам Лізо…
Та внизу, в темряві, молодиці сперло дух.
Вона зупинилась на останній приступці й підвела очі, оглядаючи склепіння з білими та червоними смугами цегли; склепіння йшло плескатими арками, підхопленими чавунними стрілками, що спирались на колонки. Ще гірше від темряви вразив ковбасницю теплий, сильний запах живих тварин, неначе випари їдкого лугу, що лоскотали в носі й у горлі.
— Тут дуже погано дхне, — прошепотіла Ліза. — Тут не можна жити, це шкодить на здоров'я.
— А мені нічого, не шкодить, — відповів здивований Маржолен. — Я здоровий, і запах не гидкий, як до нього звикнеш. Та ще й узимку тут тепло. Дуже добре можна влаштуватись.
Вона пішла за ним, кажучи, що цей сморід їй огидний і, мабуть, вона місяців зо два не зможе курчат їсти. Тим часом вузенькі комірки, де купці переховують живих птахів, витягались рівними рядами уздовж вузьких переходів, що пересікалися під простим кутом. Газові ріжки траплялися рідко, коридори спали в мовчанці; було подібно до села, що спить у покої. Маржолен казав Лізі помацати дротяну сітку дрібних петель, натягнену на чавунні рямки. Йдучи одним із цих переходів, вона читала ймення власників цих кліток, надписані на блакитних дощечках.
— Комора мосьє Ґавара в самім куті, — сказав юнак, ідучи наперед.
Вони звернули ліворуч і дійшли до якогось темного закутка, куди не досягав жодний промінь світла. Ґавара тут не було.
— Це нічого, — мурмотів Маржолен, — я й без нього покажу вам нашу звірину; я маю ключ.
Красуня Ліза увійшла за ним у густу пітьму; тут раптом Маржолен опинився в її спідницях; вона подумала,
