виставлявся обідраний і обпатраний кріль, розкинувши лапи зо скривавленою головою; шкура йому на животі була розрізана, видко було обидві нирки; цівка крови стікала уздовж спини до самого хвостика і крапля по краплі забарвлювала білу поверхню фарфору. Маржолен навіть не витер дерев'яної стільниці, де рубали птахів і де ще валялися кролячі лапки. Він пришкулив очі, оточений купами живности, наваленої на трьох унутрішніх полицях; битий птах лежав там, кокетливо загорнений у папір, наче букети; безконечні низки підкулених ніжок та опуклих пташиних грудей невиразно виставлялися під папером. Над усіма цими харчами велике біле Маржоленове тіло, його лиця, руки, могутня шия з рудим пушком — нагадували ніжне м'ясо годованих індиків та товсті животи ситих гусей.
Побачивши красуню Лізу, він швидко скочив, зчервонівши, що вона застала його, коли він лежав на стільці. Хлопець завжди губився і ніяковів у присутності Лізи. Коли вона запитала, чи є вдома мосьє Ґавар, він, збентежений, пробелькотів:
— Ні, я не знаю… Здається, що ні… Він оце тільки був тут, але пішов.
Вона, посміхаючись, дивилася на нього. Лізі завжди подобався Маржолен. Спустивши руку, вона раптом відчула теплий дотик і тихенько скрикнула. Під прилавком у дерев'яній клітці живі кролі витягали шиї й нюшили її спідницю.
— Ах, — засміялася красуня, — це твої кролики мене лоскочуть!
Вона нахилилась, хотіла погладити біленького трусика, та той з переляку заховавсь у найдальший кут у клітці. Ліза випросталася й запитала:
— Що, скоро має повернутися мосьє Ґавар?
Маржолен відповів, що не знає. Йому трохи тремтіли руки. Потому він несміливо промовив:
— Мабуть, хазяїн у льоху… Він наче казав, що туди йде.
— Тоді я його почекаю, — сказала мадам Кеню. — Можна б піти за ним… А чи не піти мені самій? І справді! Вже мало не п'ять років я збираюся склепи огля-
