Сторінка:Emile Zola. Tvory. Tom 2. Cherevo Paryzhu (1929).pdf/196

Ця сторінка вичитана

дрімали, лежучи впоперек рейок. А іншим разом, як ночі були ясні, пустуни на ранішній зорі вилазили на дах, дряпались по крутих драбинках башт на розі павільйонів. Угорі відлискували цинкові лани, алеї, майдани, ціла гориста країна, де діти панували. Вони обходили всі чотирикутні дахи павільйонів, гуляли по довгастих покрівлях критих переходів, підіймались і спускалися по схилах, блукали в безмежних мандрівках. Як їм надокучали низини, вони видиралися ще вище, наважувались лазити висячими залізними драбинами, де Кадінині спідниці маяли, мов прапори. Тоді діти бігали по другім поверсі дахів. Над ними тепер були самі тільки зірки. Гуркіт здіймався до них із лункого Ринку, щось гуло, мов далека буря гуготіла вночі. На цій височині ранішній вітер розвіював зіпсоване повітря, сморід базарної торгівлі. На світанку Маржолен і Кадіна, наче ті птахи, любилися на черепичнім даху. В сяйві ранку вони рожевіли. Кадіна сміялася; її груди відбивали рожевим перломутром, мов шийка голубки; Маржолен нахилявся, заглядаючи в темні ще вулиці, вхопившися руками за край цинкового даху, мов припутень, що вчепився своїми лапками. Коли діти сходили на землю, надихавшися свіжого повітря, посміхаючись, як закохана пара, що вилазить розпатлана з густого жита, вони казали, що повертаються з поля.

З Кльодом Лянтьє Кадіна й Маржолен зазнайомились у тім ряду, де торгують тельбухами. Самі вони ходили туди щодня; жорстоких волоцюг вабила кров, їм цікаво й смішно було дивитись на відрубані голови. Навколо павільйону з тельбухами тече канавами кривава рідина; волоцюжки вмочали туди свої черевики, кидали купи листя, щоб загатити канаву, щоб вона розлилася кривавими калюжами. Вони цікаво дивились, як довозили м'ясо маленькими візочками, що дхнули кров'ю, як поливали те м'ясо раз-у-раз водою. Вони з охотою стежили, як викидали з візків баранячі ноги, складали їх купами на землю, мов брудне каміння з бруку, як складали задубілі волові язики з кривавими розірваними горлянками, товсті волові серця, що теліпалися, мов занімілі дзвони. Але їм мороз ішов поза