ність; ці пучечки фіялок то наїжувалися, роздратовані, на пом'ятім листочку, то, лагідні та закохані, посміхались у своїм чистенькім зеленім комірчику. За Кадіною залишалася хвиля пахощів. Маржолен з насолодою ходив слідом за нею. Тепер од голови до ніг вона пахла самими тільки фіялками. Коли хлопчик обіймав її і винюхував од спідниці до корсажа, від рук до лиця, то він запевняв, що його подруга перекинулась на велику фіялку. Він із головою заривався в її одежу й повторював:
— Пам'ятаєш той день, коли ми їздили до Роменвілю? Це якраз так само, а надто тут, на твоїм рукаві… Не міняй більше торгівлі, ти надто гарно пахнеш.
І вона не міняла. То було її останнє ремесло. Та діти зростали, і часто Кадіна забувала свою коробку з фіялками, щоб побігати вулицями. Відколи почали будувати Новий Ринок, вони цілими днями там пропадали. Діти залазили в саму середину рештовання, знайшовши діру в дерев'яній загороді; вони спускались у глиб фундаментів і вилазили на перші чавунні стовпи. В той час діти всюди залишили потрошку самих себе — своєї гри або бійки, в кожній ямі, в кожнім зрубі. Павільйони зводилися під їхніми маленькими рученятами. Звідціля походила їхня любов до Нового Ринку і любов Нового Ринку до них. Вони були собі за панібрата з цим велетенським кораблем, мов старі друзі, що бачили, як закріпляли в ньому перші штаби. Вони не боялися цієї потвори і сміливо били по його громаді своїми мізерними кулачками. Поводилися з ним без церемонії, як з добрящим товаришем. І Ринок наче посміхався до цієї вуличної дітвори; вони були його вільною піснею, зухвалою ідилією його велетенського черева.
Кадіна та Маржолен не спали більше разом у візочку тітки Шантмес. Стара, чувши, що вони вічно балакають уночі, постелила хлопцеві окремо, на підлозі біля шафи. Та другого ранку побачила дітей, що спали знову разом, обнявшися під одною ковдрою. Тоді стара почала відсилати Маржолена ночувати до сусідки. Ця розлука дуже зажурила дітей. Удень, коли тітки Шантмес не було вдома, вони лягали, не роздягаючись, на кам'яну
