біля аркади; вони були вузенькі й відчинялися тільки наполовину; зараз же за ними починалися слизькі приступки кручених сходів. Піддашшя цього будинку випиналось наперед, зчорніле від вогкости; кожен поверх мав свої позеленілі ринви. Цей будинок був дітям також за забавку. Кадіна з Маржоленом ранками тішились, кидаючи знизу камінці так, щоб улучити просто в отвір ринви; камінець скочувався ринвою з веселим гуркотом. Вони в такий спосіб розбили два вікна й так засмітили ринви, що тітку Шантмес мало не виселили звідти, дарма, що вона вже сорок три роки мешкала в цім будинку.
Тоді діти взялися до візків, підвід та хур, що зупинялися в оцій безлюдній вулиці. Вони злізали на колеса, гойдались на кінцях ланцюгів, видиралися на коробки та кошики, навалені на возах. Задні помешкання комісійних магазинів вулиці Де-ля-Потрі виходили великими темними залями на вулицю О-Лар. Їх в один день наповнювали або спорожнювали, і там щогодини з'являлись нові чудові сховки, затишки, куди вуличні діти залазили, щоб подихати пахощами сушеної садовини, помаранчів та свіжих яблук. Як це їм надокучало, то обидва знайди йшли до тітки Шантмес на базар Дезіносан. Вони трималися за ручки, із голосним сміхом перебігали вулицю, пролазячи між возами, без жодного страху опинитися під колесами. Ці вуличні діти добре знали брук і сміливо брели по коліна в покидьках від городини; вони так навикли це робити, що ніколи не падали і тільки сміялись, аж за боки брались, коли кінь з важкими підковами падав, ступивши на хвостик артишока. Маржолен і Кадіна були рожевими фамільярними чортенятами цих слизьких вулиць. Усюди їх було повно. В дощ вони поважно гуляли під великим пірваним парасолем, під яким тітка Шантмес двадцять років ховала свій товар від зливи; вони дуже серйозно встановлювали цей парасоль десь у кутку базару й називали його «наша хатка». В погоду вони так збігувалися, що ввечері падали від утоми. Вони брали ножані ванни в базарних басейнах, будували греблі, перегороджували вуличні канави, ховалися під купами городини і з насо-
