Маржоленові минав четвертий рік, коли тітка Шантмес у свою чергу також знайшла на пішоході вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихіточці могло бути щонайбільше два роки. Але вона вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Проте, тітка Шантмес зрозуміла з її белькотіння, що її на ім'я Кадіна, і що мати посадили її під чиїмось ворітьми, наказавши чекати. Дитинка заснула там, де її посадила мати. Мала не плакала і розповідала, що вдома її боляче били. Потім вона пішла за старою перекупкою, дуже задоволена. Вона ще більше зраділа, побачивши велику площу, повну люду, і на ній таку силу городини. Тітка Шантмес торгувала у роздріб городиною. Вона була дуже добряща бабуся років із 60; у неї померло троє синів іще немовлятами, і вона дуже кохалася в дітях. Стара гадала, що «ця крутихвістка надто паршива, чорт її не візьме, не здохне», і взяла Кадіну до себе.
Та раз увечері, як вона йшла з базару додому, ведучи за руку свою вихованку, Маржолен по-панібратському вхопився за другу її руку.
— Е, хлопче, — сказала тітка Шантмес, зупиняючись, — місце вже зайняте… А хіба ти покинув уже високу Терезу? Знаєш, ти щось надто легковажний!
Малий дивився на перекупку із своєю ласкавою усмішкою, не випускаючи її руки. Вона була обеззброєна — такий з нього був кучерявий красунчик! У неї відпала охота гримати.
— Ну, нічого робити, — промовила стара, — ходіть, дитинчата, зо мною обидвоє… Я вас разом покладу.
І вона прийшла до себе, на вулицю О-Лар, де була її кватира, ведучи з кожного боку по дитині. Маржолен так і залишився в тітки Шантмес. Як діти надто галасували, вона давала їм ляпаса, щаслива, що має на кого кричати, сердитись, має кого вмивати, кохати та вкривати однією ковдрою. Добра бабуся поклала дітей спати в старім візочку, в якім колись один купець возив городину. Цей візочок, знятий з коліс та хода, нагадував широку колиску, він був трохи затвердий, ще відбивав городиною, яку тітка Шантмес перше переховувала
