свойому, бо гадала, що зробила, чого вимагало сумління.
— Ні, Фльоран не такий, як люди, — почала вона знову, — як ти собі хочеш, на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але так, до речі прийшлось… Я не стежу за його поведінкою, та за нас уже не знати що говорять в околиці. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим іще можна миритись, але чого я не припущу, так це втягати нас у політику. Як він іще буде дурити тобі голову тими нісенітницями, як через нього на нас упаде найменше підозріння, то, кажу тобі заздалегідь, що я його швидко збудуся. Пам'ятай, я тебе попередила!
Фльоран був засуджений. Ліза насилу втримувалася, щоб не висловити всієї ненависти, що накипіла в неї на серці, не полегшити себе вибухом обурення. Всі її інстинкти повставали проти Фльорана; він був їй осоружний, страшний, вона була через нього справді нещаслива. Вона ще додала приглушеним голосом:
— Чоловік, що зазнав найпаскудніших пригод, чоловік, що не зумів навіть утворити собі сім'ю… О, я розумію, що такий жадає крови, розрухів, пострілів! Ну, і хай на нього стріляють, як йому це подобається. Та порядних людей хай залишить їхній сім'ї. І, як хочеш знати, він мені просто не подобається! Ввечері, за обідом від нього так дхне рибою, що я їсти не можу. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його злість їсть.
Ліза підійшла до вікна й побачила Фльорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на Ринок. Цього ранку був великий довіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом і авкціони голосно гули. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що входив в атмосферу базару з її терпкими запахами. Фльоран зігнув спину, відчуваючи нудоту, — йому від огиди аж у висках стукотіло. І в очах, якими вона його випроваджала, видко було войовничу рішучість жінки, що вже чує перемогу.
