— Зовсім не Ґавар, я знаю хто. Йому краще б подбати про свою безпечність замість того, щоб інших наражувати на загибель.
— Ти на Фльорана натякаєш? — боязко запитав чоловік, трохи помовчавши.
Вона не зараз відповіла, але встала й підійшла до столу, наче стримуючись. Потім молодиця виразно вимовила:
— Так, на Фльорана. Ти знаєш, яка я терпляча. Ні за що в світі не хотіла я ставати між тобою та твоїм братом; кревні зв'язки — свята річ. Але міра, нарешті, виповнилася, терпець увірвався. Відколи він у нас оселився, все пішло хто й зна по-якому… Та шкода говорити!
Настала нова павза. Побачивши, що чоловік зніяковів і тільки поглядає на стелю алькова, Ліза продовжувала, поволі розпалюючись.
— Зрештою, що тут багато балакати. Він, видко, навіть не помічає всього, що ми для нього робимо. Ми себе обмежили, віддали йому Оґюстінину кімнату; бідна дівчина і не скаржиться, що спить тепер у комірчині, де їй немає повітря. Ми його годуємо від ранку до смерканку, панькаємося з ним… а він і не помічає того! Приймає все, наче інакше й бути не може! Він заробляє гроші, а куди вони йдуть, нікому не відомо. Або може навіть надто добре відомо.
— Він же має спадщину, — відказав Кеню, бо йому боляче було слухати обвинувачення проти Фльорана.
Ліза випросталася, як приголомшена. Її гнів упав.
— Так. Це твоя правда. Він має спадщину… Рахунок он у тій шухлядці. Ну, але ж він сам відмовився, ти пам'ятаєш? Ти ж був при цьому? Вже це одне доводить, що він дурний і не порядливий. Якби він мав щось у голові, то давно вже робив би щось із тими грішми… Мені дуже б хотілося віддати йому ці гроші; це нам руки розв'язало б… Я вже двічі говорила з ним за це, та він і слухати не хоче. Тобі слід би вмовити його взяти свій капітал… Спробуй розпочати з ним розмову. Гаразд?
Кеню щось промурмотів. Ліза не наполягала на
