в помийницю. Це через них, через егоїзм їхнього черева, панував деспотизм і точив націю». Кеню намагався договорити тираду до кінця, та обурена Ліза перебила йому:
— Та покинь, будь ласка, моє сумління не дорікає мені ні в чому. Я нікому не винна ані одного су, я не втручалася в жодні шахрайські каверзи; я купую й продаю добрий товар і не беру дорожче від своїх сусідів… Те, що ти допіру говорив, стосується до наших кузенів Саккарів. Бачиш, вони вдають, ніби навіть і не знають, що я є в Парижі. А я більше від них маю право пишатись і сміюся з їхніх мільйонів. Кажуть, що Саккар наживає великі гроші на спекуляції при проведенні нових вулиць, що він обкрадає всіх навколо. Це мене не дивує, він завжди йшов до цього. Він любить гроші тільки для самих грошей, щоб купатись у золоті, а потому його витрачати, кидати за вікно, просто по-дурному… Хай доберуться до таких, як він, що наживають казкове багатство, це я розумію; як хочеш знати, я не шаную Саккара… Але нащо нас зачіпати? Ми живемо так тихо, нам п'ятнадцять років треба буде працювати, щоб забезпечити собі старість; ми не втручаємося в політику, і в нас одне бажання: виховати нашу дочку і спокійно припливти до тихого причалу. Покинь, прошу тебе, ти, здається, жартуєш. Ми порядні люди!
Ковбасниця сіла на край ліжка. Кеню був зовсім збитий з пантелику.
— Вислухай мене добре, — казала далі поважно його дружина. — Ти, я сподіваюся, не хочеш, щоб нашу крамницю пограбували, твої льохи спустошили, твої гроші покрали? А коли б ті люди, що збираються в Лебіґра, насправді запанували, то невже ти думаєш, що ти другого дня лежав би, як тепер, у цьому теплому ліжку? А потому спустився б до кухні варити свій холодець, як будеш це робити зараз? Сам же знаєш, що ні. То нащо ж ти говориш про скинення уряду, який боронить твоє право, твою власність і дає тобі змогу відкласти трохи грошей? Маєш жінку, маєш дочку; ти насамперед повинен за них дбати. Гріх тобі буде, як ризикуватимеш нашим щастям. Тільки бездомні волоцюги
