нувачення. Кеню, зовсім зніяковівши від такої суворосте цієї спини, що ніби розглядала його, мов повновидий суддя, прослизнув під перину, загасив свічку й не ворухнувся. Він ліг з краєчку, щоб не зачепити жінки. Вона так само не спала, Кеню готовий був заприсягтися в тому. А потім він почав засинати, в одчаї від упертої Лізиної мовчанки, не сміючи побажати їй на добраніч, почуваючи себе безсилим перед цією невмолимою масою, що не приймала його покори, загородивши собою постіль.
Другого дня Кеню довго спав.
Коли він прокинувся, вкритий периною до підборіддя, на самій середині постелі, то побачив Лізу, що сиділа коло столу. Вона розбирала й розкладала папери. Він і не помітив, коли вона встала, так міцно спав після вчорашньої гулянки. Кеню набрався сміливости і спитав з алькова:
— Чому ж ти мене не збудила? Що ти там робиш?
— Я в шухлядах прибираю, — відповіла вона спокійним, звичайним голосом.
Йому полегшало на серці. Та Ліза додала:
— Не знати, що може статись, як раптом надійде поліція…
— Чого поліція?
— Того, що ти тепер устряг у політику.
Він сів на постелі, обурений, остовпілий від цього непередбаченого раптового нападу.
— Я встряг у політику? встряг у політику? — повторяв Кеню. — Поліції це не торкається! Я себе не компромітую.
— Звичайно, ні, — потвердила Ліза, знизавши плечима. — Ти тільки проповідуєш, що треба всіх порозстрілювати.
— Я? я?
— І ти кричиш це у винарні… мадемуазель Саже чула твої теревені. Тепер уже цілому кварталові відомо, що ти червоний.
Ковбасник раптом знову повалився на ліжко. Він іще не зовсім очухався від сну. Лізині слова відбивалися в його вухах, мов стукіт товстих жандарських
