помити їй пляшечку, щоб виграти час. Покупниця вистояла, скільки могла, і вже мала виходити, коли почула голос ковбасника, що говорив по-дитячому щиро:
— Ні, нам вони більше не потрібні… їх треба добре повимітати, цю компанію комедіянтів-депутатів, міністрів та іншої сволоти. Геть, та й годі!
Другого ранку о восьмій годині Саже була вже в ковбасні. Там вона знайшла мадам Лекер і Сар'єту, яка стромляла свого носа до шафки з канфоркою, вибираючи собі гарячі сосиски на сніданок. Стара Саже втягла їх у свою сварку з красунею Нормандкою за камбулу на десять су, і вони обидві негайно перейшли на бік красуні Лізи. Тепер вони казали, що Люїза нічого не варта. І гудили яко мога Меґюденів, цих финдюрок, що тільки бігали за грішми чоловіків. А це тому, що мадемуазель Саже дала зрозуміти мадам Лекер, наче-б то Фльоран іноді відступав Ґаварові котрусь сестру, і вони вчотирьох пили й гуляли в ресторані «Барата», а платив за все, звичайно, торговець живністю своїми грошиками. Мадам Лекер опам'ятатись не могла від тієї жахливої новини; їй жовч розлилась, аж очі пожовкли. Цього ранку Саже хотіла вразити саму мадам Кеню. Вона покрутилася по магазину й нарешті вимовила найсолодшим голоском:
— А я вчора бачила мосьє Кеню. А як же, їм там дуже весело, в Лебіґровім кабінеті. Такий гармидер зчинили…
Ліза повернулася лицем до вікна, нащуривши вуха, але не хотіла виявити свою цікавість. Мадемуазель Саже помовчала, сподіваючися, що її розпитуватимуть, а потім додала:
— Там з ними буває одна жінка… О, я нічого не кажу за мосьє Кеню, я нічого не знаю…
— Та це Клеманс, — перебила її Сар'єта. — Висока ґорґоля задається, бо в пансіоні вчилася. Живе з голодранцем-учителиною… Я їх зустрічала разом. У них завжди такий вигляд, наче одне одного до участку тягнуть!
— Та я знаю, знаю, — продовжувала бабуся, що добре знала і Шарве, і Клеманс, але хотіла допекти ковбасниці.
