хоч слівце з цих цікавих міркувань. Усі політичні рацеї відвідувачів кабінету здавалися Кеню надзвичайно розумними, дарма, що часто-густо він не здатний був стежити за ними до кінця.
Красуня Ліза добре помічала, куди він поспішає. Вона ще нічого не казала з приводу цього. Коли Фльоран кликав із собою її чоловіка, мадам Кеню стояла на порозі трохи бліда і суворим поглядом випроваджала їх аж до самої винарні.
Одного вечора мадемуазель Саже з віконця своєї мансарди побачила на матовім склі великого вікна кабінету, що виходило на вулицю Пірует, силует Кеню.
Її віконце було чудовим спостережним пунктом. Проти нього, наче молочно-білий транспарант, світилося вікно кабінету; і на тім транспаранті малювалися тіні, в яких раптом витягались носи або щелепи; тіні швидко рухалися, їхні великі руки раптом на очах іще витягалися, тоді, як самих постатей не було видко. Це дивовижне розтягання окремих членів тіла, ці німі та палкі профілі, що видавали сторонньому спостережникові з вулиці палкі суперечки відвідувачів кабінету, вабили стару стояти за своїми заслонками доти, доки світилося вікно винарні. Вона носом чула, що «тут щось є». Згодом мадемуазель Саже навчилася пізнавати тіні з рук, з волосся, з одежі. В цій плутанині затиснених кулаків, гарячих голів, похилих плечей, що ніби відривались і падали одні на одних, вона розбирала знайомі риси й казала:
— А, це той довгаль-кузен; це старий жадай Ґавар, а ось горбун, а ось ґорґоля Клеманс.
Коли компанія починала надто палко сперечатись і в безладнім мигтінні нічого не можна було розібрати, у старої плетухи з'являлась неподолана потреба спуститися долі й зайти до Лебіґра подивитися. Саже купувала в нього смородинівку ввечері, виправдуючися тим, що їй ранком «усі кості ломить» і що їй доконче треба підкріпитися перше, ніж уставати з постелі.
Тоді ввечері, коли стара побачила товсту голову Кеню коло худої нервової руки Шарве, вона бігцем прибігла до винарні, аж задихалась, і почала просити Розу
