лювало гору лапатого листя, виверненого, наче брижнасті стьожки зеленого оксамиту. Шістнадцятилітня селяночка, в каптані та блакитному полотняному чепчику, вилізла на віз, занурившись по самі плечі в капусту; вона брала голівки по одній і кидала комусь, хто стояв десь долі. Дівча часом, послизнувшися, зовсім щезало, завалене капустою; потім знову рожевий носик з’являвся з темної зелені, вона реготалась, і голівки капусти знову починали перелітати між Фльораном і лихтарем. Він мимохіть рахував їх. Коли віз спорожнився, йому стало нудно.
Тепер купи городини на пішоході тяглись аж до шоси. Купці лишали між ними вузькі проходи, щоб не заваджати рухові. Ввесь пішохід, заповнений од краю до краю, простягся широкою зеленою смугою. В непевнім мінливім світлі ручних лихтарів ще тільки раптово виступали пишні пучки м’ясистих артишоків, або ніжно-зеленої салати, рожеві коралі моркви, або знов жовтава, як слонова кістка, ріпа. І ця пишнота фарб немов спалахувала під рухливим світлом лихтариків, що мигтіли вздовж пішоходу.
Вулиця залюднилась; юрба розбурхувалася, сновигала між городиною, зупиняючись, балакаючи, гукаючи одне до одного. Низький голос здалеку кричав: «Гей! Цикорія!» Гратчасті ворота павільйону з великою городиною допіру відчинились. Перекупки з цього павільйону, в білих чепцях, з великими хустками, зав’язаними поверх чорних юпок, у підіп’ятих спідницях, щоб подолу не закаляти, накупляли товару на день, складали свої покупки у великі кошики носіїв, поставлені на землю. Ці кошики щодалі, то швидше шмигали від павільйону до вулиці. Гомін розлягався від лайки, наказів, крику голосів; торгувалися по чверть години за одне су. І Фльоран дивувався, які спокійні були засмалені обличчя городниць, запнутих хустками, в цім балакучім гаморі ринку.
Позад його, на вулиці Рамбюто, продавали овочі. Довгі лави кошиків, низеньких з держаками, були вкриті полотном або соломою, і пахощі перестиглої мірабелі стояли в повітрі. Ніжний, повільний голос, що його
Черево Парижу—2.
[ 17 ]
