таких розмірів, що Роза, хоч яка вона була флегматична, схвильовано повертала голову, наливаючи чарку будь-якому блюзникові.
— Ну, маєте! — казав блюзник, поставивши порожню чарку на прилавок і втираючись рукою. — Вони там побилися!
— Та ні, — спокійно відповідав Лебіґр. — Це пани так балакають.
Лебіґр не любив спускати іншим відвідувачам і часто наводив між ними порядки. Та політиканам він дозволяв кричати скільки влізе, і ніколи не робив їм найменшого зауваження. Він цілими годинами висиджував на лаві за касою, в одній жилетці, спершися на велике дзеркало своєю великою сонною головою і стежачи очима за рухами Рози, що відкривала пляшки або витирала столи. Як господар був у добрім настрої, то він, непомітно для сторонніх, щипав її ззаду за ноги, коли дівчина стояла перед ним, виполіскуючи чарки в басейні, вробленім у прилавок. Вона це приймала з задоволеною посмішкою. Роза навіть не здригалася, коли Лебіґр часом щипав її аж до крови, і тільки казала, що не боїться лоскотів.
Тим часом винарник, сидячи в атмосфері винного запаху та в гарячім світлі, що присипляли його, нащурював вуха, бажаючи знати, що робиться в кабінеті. Коли голоси підвищувались, він спирався на перегородку спиною, навіть часом відчиняв двері, заходив і сідав на хвилину, ляскаючи Ґавара по коліну. Він з усім погоджувався, киваючи головою. Торговець живністю казав, що хоч цей чорт Лебіґр і не промовець, проте, на нього можна звіритися, «коли настане гарячка».
Та якось ранком на базарі між Розою і котроюсь перекупкою зчинилася жорстока сварка за кошик з оселедцями, який винарникова служниця ненароком перекинула. І тут Фльоран почув, як мерзили шановного Лебіґра, називаючи його «паршивим шпигуном» та «брудною ганчіркою префектури». Коли інспектор, нарешті, оговтав базарних дам і запанували лад та спокій, йому багато дечого розповіли за мосьє Лебіґра.
