рух мусить бути надто соціяльний, і я не повірю, щоб нам удалося зупинити народ, коли він схоче взяти своє. Народ зморився, він вимагає своєї частки!
Ці слова захоплювали Олександра. Він запевняв, з сяючим добрячим лицем, що це правда, що народ справді зморився.
— І ми вимагаємо своєї частки, — додавав Лякайль з погрозою. — Всі революції хилились на користь буржуїв. Досить з них. При наступній революції буде вже наша черга!
Тут виникала незгода. Ґавар пропонував загальний переділ усього, Льоґр відмовлявся, кажучи, що не шанує грошей. Тоді Шарве, покриваючи галас своїм голосом, вів розмову сам:
— Егоїзм кляс суспільства є одна з найтвердіших підпор тиранії. Погано, як народ буде егоїстом. Якщо він нам допоможе, то одержить свою частку. Чого мені битися за робітника, як він не хоче боронити мене? Та, власне, не в тому справа; потрібно буде десять років революційної диктатури, якщо хотіти таку країну, як наша Франція, привчити користатися волею.
— А надто, — рубала одверто Клеманс, — що робітництво ще не дозріло; ним треба керувати.
Її слова завжди були уривчасті. Ця серйозна висока жінка сиділа в компанії з чоловіками і слухала політичні розмови з міною старого професора. Вона притулялася спиною до перегородки й сьорбала маленькими ковтками свій ґроґ, поглядаючи на розмовників. Брови її хмурились, ніздрі роздувалися; ці мовчазні ознаки згоди або протесту доводили, що вона все розуміє, виробила цілком певні поняття в найскладніших справах.
Час від часу Клеманс крутила цигарку, пускала кутиком вуст тоненьку цівку диму, й подвоювала увагу. Здавалося, що суперечки навмисне провадяться перед нею, і по їх скінченні вона має роздати учасникам нагороди. Вона, мабуть, уважала за краще залишатись у своїй ролі жінки і втримуватись, не висловлюючи своєї думки. Гадала, що не личить їй розпалятись, як чоловікові. Під час гарячої суперечки дружина Шарве тільки кидала
