Звичайно вона навмисне висувала своє невичерпане терпіння. Опріч того, ковбасниця вважала, що погано ставати між двома близькими родичами без наочної причини. Сама вона мала себе за дуже добру і тільки казала, що не можна надто зловживати тією добрістю. Тепер вона була в добі терпимости, з холодним лицем, бездоганною ґречністю, вдаваною байдужістю, й ретельно уникала натякнути Фльоранові, що міг би він тепер, одержуючи платню, не заваджати їм у такій мірі; звичайно, мадам Кеню не взяла б від нього грошей за кімнату та харчі, ні, вона була вище такого дріб'язку, але міг би Фльоран хоч снідати не в них. Колись раз Ліза зауважила Кеню:
— Ми тепер ніколи не буваємо вдвох. Як хочеться поговорити між собою, то треба чекати, аж доки ляжемо спати.
А одного вечора вона сказала, лежачи в постелі:
— Адже твій брат одержує півтораста франків платні, правда? Дивно, що він нічого не може відкласти, щоб купити білизну. Я знову мусіла дати йому три твої старі сорочки.
— Ну та й що з того! — сказав Кеню. — Брат не вибагливий, хай собі витрачає гроші, як хоче.
— Атож, звичайно, — прошепотіла Ліза, ухиляючися від суперечки, — я ж не до того говорю… Чи він їх витрачає на добре, чи на погане — це його в тім голова.
Та ковбасниця була переконана, що втікач витрачає всю свою платню на Меґюденів.
Один тільки раз Лізі зрадив спокій, ця стриманість, що походила з її темпераменту та з розрахунку. Люїза Меґюден подарувала Фльоранові чудову сеньгу. Той, зніяковівши від такого дарунку, не насмілився відмовитися, щоб не образити рибаски, і притяг ту рибину Лізі.
— Звеліть з неї пиріг зробити, — сказав він весело.
Невістка глянула йому просто у вічі, аж збілівши від злости.
— Що ж, по-вашому, ми не маємо що їсти? — запитала вона, утримуючи свій голос. — Хвалити бога, в нас і свого досить. Заберіть це!
— Ну, тоді хоч звеліть зварити її для мене, — казав
