щораз, коли він виходив із ковбасні й ішов на вулицю Пірует, щоб там, як вона вважала, розкошувати забороненими насолодами.
Вечорами за столом у Кеню вже не було тої сердешности. Чистота столу набувала їдкого й образливого вигляду. Фльоран відчував німий докір, наче дорікання на свою адресу, в яснім дубі меблів, у надто чистій мідяній лямпі і надто новій рогожі на підлозі. Він боявся тепер їсти, щоб не накришити хлібом і не замастити тарілки. Проте, він був такий простий, що не помічав усього цього. Він усім вихваляв лагідність своєї братової. І справді, вона залишалася дуже лагідна й казала до нього, посміхаючись, ніби жартуючи:
— Ото дивно, тепер ви так добре їсте, а однаково не повнієте… Щось воно вам не йде на користь.
Кеню голосно сміявся, плескав брата по животі й запевняв, що Фльоран міг би з'їсти всю ковбасню і все не набув би сала й на два су. А тим часом у Лізиних словах ховалася та ворожнеча, те недовір'я до худих людей, яке одверто й різко висловлювала стара тітка Меґюден; тут був також натяк на Фльоранову розпусту. Проте, Ліза ніколи не торкалася в розмові з ним красуні Нормандки. Коли раз Кеню був спробував пожартувати у цім напрямку, Ліза з таким крижаним холодом прийняла це, що сердешний більше не допускався таких дотепів. По десерті вони лишалися втрьох у їдальні. Фльоран, помітивши, що Лізі неприємно, коли він іде зараз же по обіді, силкувався підтримати розмову. Вона сиділа дуже близько коло нього, проте, не видавалася йому такою теплою і живою, як Люїза. Від неї не дхнуло гострим запахом добірної морської риби: Ліза Кеню дхнула салом, нудким запахом розкішного м'яса. Ні жодного хвилювання, ані зморшки не було на її міцно обтягненім корсажі. Надто твердий дотик красуні ковбасниці ще гірше неприємний був худому інспекторові, як ніжна близькість Нормандки. Ґавар раз признався йому, під великим секретом, що мадам Кеню, безумовно, красна, але що йому подобаються жінки «без такої міцної броні».
Ліза уникала говорити з чоловіком за його брата.
