щого чоловіка. А в цього живіт запавсь, як гріб, вір моєму слову. Адже він плескатий, як дошка. Та й на обличчя препоганий! Мені вже шістдесят другий минає, а й то я не спокусилася б на такого!
Стара так казала, бо помічала, до чого йде. Вона над усе вихваляла винарника Лебіґра. Той, справді, залицявся до красуні Нормандки; опріч того, що він тут носом чув добрий посаг, він іще уявляв собі, як придасться йому ця гарна молодиця за прилавком винарні. І тітка Меґюден раз-у-раз вихваляла його: цей, принаймні, хоч не такий худий, як тріска; та, мабуть, і сильний, як турок. Вона доходила до того, що захоплювалася товстими Лебіґровими литками. Проте, дочка тільки знизувала плечима і їдко відповідала:
— Начхати мені на його литки. Не потребую я нічиїх литок… Як хочу, так і роблю.
А як мати не вгавала і починала надто відверто випікати їй очі, дочка з досади кричала:
— Та чого ви причепилися до мене? Лізете, де вас не питають! Та нічого такого й немає. А якби й було, так вас не спитаються, так і знайте. Дайте мені чистий спокій!
І вона йшла до себе, голосно грюкнувши дверима. Люїза забрала владу в домі в свої руки і робила, що сама хотіла. Почувши підозріле шарудіння, стара Меґюден уставала вночі, боса, й наслухала під дверима, чи не прийшов до її дочки Фльоран.
Тим часом останній придбав собі ще гіршого ворога в домі Меґюденів. Тільки він приходив, Клер мовчки підводилася, брала свічку й ішла до своєї опочивальні, по той бік сходів. Чути було, як вона зачинялася, двічі, з приглушеною злістю, повернувши ключ у замку. Як колись увечері її сестра запросила вчителя на обід, дівчина сама зварила собі їсти в сінцях і їла в себе в опочивальні. Часто вона так уникала родичів, що вони не бачили її цілими тижнями. Вона залишалася така сама лагідна на вигляд, із упертими примхами, недовірливо поглядаючи на людей очима полохливого звіряти з-під яснорусявих кучерів. Стара Меґюден хотіла раз відвести з нею душу і заговорила за Фльорана, але Клер
