Ця плачлива розмова дуже турбувала Фльорана. Спочатку він не розумів, чого хотіла досягнути своїми скаргами мадам Верлак. Нарешті, побачивши, що шановна дама не вгавала і скаржилася, що вперше вони чудово жили, одержуючи тисячу вісімсот франків платні, Верлаків замісник несміливо запропонував їй, що він даватиме їй ще гроші, без відома чоловіка. Вона відмовлялась, а потім раптом сама заявила, що їй буде досить п'ятдесят франків додатку. Та протягом місяця мадам Верлак часто писали листи до того, кого називала своїм «збавителем»; вона писала тоненько, дрібним англійським письмом, легким складом, і наповнювала приниженими фразами якраз три сторінки, щоб попросити десять франків; отже півтораста франків тимчасового замісника мало не всі переходили до Верлаків. Чоловік, мабуть, не знав за це, а жінка мало не цілувала рук Фльоранові. Це добре діло було цьому мрійникові великою потіхою; він ховався з ним, мов із забороненою насолодою, як справжній егоїст.
— Цей паршивий чорт сміється з вас! — казав часом Ґавар. — Він тепер розкошує, маючи з вас прибуток.
Фльоран не звертав уваги на ці слова, аж колись нарешті збрехав йому:
— Тепер ми погодилися, що я віддаватиму Верлакові всього двадцять п'ять франків.
Проте, Фльоран ні в чому собі не відмовляв. Кеню, як і перше, давали йому хату та стіл, а кількох франків, що в нього залишались, досить було на чарку ввечері в Лебіґра. Потрохи його життя налагодилося, регулярне, мов механізм годинника. Він працював у себе в кімнатці, двічі на тиждень, від восьмої до дев'ятої вечора, давав лекції Мюшеві, один вечір дарував красуні Лізі, щоб не нагнівалась, а решту часу пересиджував у склянім кабінеті з Ґаваром та його друзями.
До Меґюденів Фльоран приходив з трохи сухуватою чемністю вчителя. Їхня кватира, мебльована на старовинний смак, подобалася йому. Долі зустрічали його нудкі запахи кухні при крамничці, де торгували вареною городиною; чашки шпинату, миски кваску стигнули, винесені на маленьке подвір'ячко. Потім гість підіймався
