такою думкою, з якою йому прийшлося погодитися. — Я ніколи за це не думав і просто заходив до вас, сам не знаючи нащо. От коли б сказати це Оґюстіні, вона б сміялась… Коли люди збираються взяти шлюб, їм не лізуть у голову такі дурниці.
Коли Оґюст бував у розмовнім настрої, він, звичайно, починав балакати про ковбасню, яку мріяв одкрити в Плезансі разом з Оґюстіною. Він, видко, такий був переконаний заздалегідь, що може збудувати своє життя, як сам схоче, що Фльоран нарешті відчув до нього щось подібне до пошани, дарма, що ця самовпевненість дратувала його. І справді, ковбасник був по-свойому недурний; він просто йшов до призначеної мети, і можна було сподіватися, що Оґюст її досягне без великих турбацій, в ситім розкошуванні. В такі вечори Фльоран не міг знов узятися до роботи. Він лягав незадоволений, і знаходив духовну рівновагу, тільки прийшовши до такого висновку:
— Адже цей Оґюст — тварина, найсправжнісінька тварина, і нічого більше.
Раз на місяць Фльоран їздив до Клямару відвідувати Верлака. Ці відвідування були йому майже приємні. Бідний хворий ще якось жив, на великий подив Ґаварові, який торік запевнював, що Верлак не протягне більш як півроку. Щораз колишній інспектор говорив Фльоранові, що почуває себе краще й дуже хотів би далі служити. Та дні минали, і сухотному знову ставало гірше.
Фльоран сідав біля ліжка, розповідав базарні пригоди, силкуючись розважити хворого. Потому він клав на тумбочку біля постелі п'ятдесят франків, що видавав Верлакові з своєї платні; той щоразу сердився, відмовляючись од грошей, дарма, що це було між ними вже умовлено. Потім розмова переходила на інші речі, а гроші спокійнісінько залишалися лежати на тумбочці. Коли Фльоран від'їздив, мадам Верлак випроваджала його до воріт. Вона була маленька, повна і очі мала на мокрому місці. Її розмова торкалася виключно витрат, до яких призвела хворість її чоловіка; вона говорила за курячі бульйони, криваві ростбіфи, біфстекси, про пляшки бордо, витрати на ліки та на платню лікареві.
